В Колыбель атеизма Гнездо атеизма Ниспослать депешу Следопыт по сайту

Глагольня речистая Несвятые мощи вече богохульского Нацарапать бересту с литературным глаголом

 
РУБРИКИ

Форум


Новости


Авторы


Разделы статей


Темы статей


Юмор


Материалы РГО


Поговорим о боге


Книги


Дулуман


Курс лекций по философии


Ссылки

ОТЗЫВЫ

Обсуждаемые статьи


Свежие комментарии

Непознанное
Яндекс.Метрика

Поф. Дулуман Є.К. –

доктор філософських наук,

кандидат богослов’я.

Світогляд Т.Г. ШЕВЧЕНКА:

Релігія і Атеїзм

(До планів побудови каплиці біля могили поета)

З М І С Т:

ВСТУП: Світогляд великих людей.

1.Ім’я Тараса Григоровича Шевченка в ідеологічній боротьбі.

2. Поет зневажливо ставився до церкви і попів.

3. Біблійні сюжети в творчості Т. Г. Шевченка.

4. Т.Г. Шевченко заперечував існування Бога.

5. Церковники про ставлення Т. Г. ШЕВЧЕНКА до релігії.

6.Форми спотворення світогляду Т. Г. ШЕВЧЕНКА.

ЗАКЛЮЧЕННЯ: Гімн черничий.

ВСТУП.

Світогляд великих людей – це та загальна духовна опора, на якій він стоїть, з точки зору якої дивиться на світ, бачить його і зображує своє бачення нам. За змістом і ґатунком світогляд різних великих людей, як і людей звичайних, різний, що дає нам формальні підстави вбачати в них, великих людях, своїх однодумців та вчителів, або чужих нам та опонентів.

Великі люди бачать дальше нас, глибше нас і краще нас. А тому ідеологи різних груп і верст населення всіляко намагаються впливових великих людей разом з їх творчістю зарахувати до своїх однодумців. При цьому їх в першу чергу цікавить не саме творчість великих людей, а їх особистий авторитет. Проте в творчості велика людина виражає свою особистість лише опосередковано і не завжди адекватно. Так, в архітектурі чи в музиці особистість творця виявляється меншою мірою, аніж то ми можемо побачити в творчості літературній. Іще до цього: людина, що пише церковну музику може бути зовсім не церковною; той, що пише патріотичні твори, може виявитися зовсім не патріотом; той, що пише про насолоду випивки, не обов’язково алкоголік.

Проте є великі люди, які в своїй творчості найбільш адекватно виразили свої особисті переконання, самого себе. До таких людей належить і Тарас Григорович ШЕВЧЕНКО.

1. Місце Тараса Григоровича Шевченка в ідеологічній боротьбі.

В своїй творчості Тарас Григорович Шевченко в найбільш адекватній формі виразив самого себе; своєю творчістю найбільш адекватно виразив почуття, суспільні та індивідуальні ідеали простого роботящого українця і у порівнянні з іншими діячами української культури справив найбільший вплив на образ духовного життя всього українського народу. В цьому полягає головна причина того, що різних відтінків українські ідеологи - від фашиствуючих націоналістів до безбатченків-космополітів – намагаються зарахувати Великого Кобзаря в свої однодумці і таким чином використати його авторитет в своїх особистих і соціальних інтересах.

Так, в останні роки Радянської влади Тараса Григоровича Шевченка намагалися зобразити філософом, що впритул стояв до філософії діалектичного та історичного матеріалізму, хоча Великий Кобзар не був філософом. А в наш український пострадянський час офіційні та оплачувані можновладцями продажні ідеологи через всі щілини мас-медіа голосять про кріпака Тараса як про пана, проповідника ненависті до інших народів, перш за все – росіян, та проповідника віри в Бога... Показовим в цьому відношенні є цикл українського радіомовлення на тему: “Якби ви вчились так, як треба” якогось Анатолія Погрібного, що його чомусь безпідставно атестують як доктора філологічних наук.

У нас немає можливості розглянути всі світоглядні аспекті особистого життя та творчості Тараса Григоровича Шевченко, або входити в полеміку з циклом про Шевченка державного радіомовлення. Зупинимося лише на ставлення його до віри в Бога і до церкви.

2. Поет зневажливо ставився до церкви і попів.

Негативне ставлення до релігії , зокрема до православної церкви, у Шевченка виховала сама дійсність. За життя він немало терпів поневірянь з боку царату, кріпосництва та церкви. Ці три воістину темні сили завжди виступали в єдності, як “Свята Трійця”. Але цим силам в своїй сукупності так і не вдалося зробити з поета ні вірнопідданого, ані смиренного кріпака, ані богомільну людину череди Христової.

Ще в дитинстві малого Тараса, як і всіх його ровесників, виховували в релігійному дусі. Але поневіряння в дячка-п’яниці, а потім наймитування у зажерливого і тупого отця Григорія Кошиці самі по собі сприяли критичному ставленню Шевченка, насамперед, до проповідників релігії, а звідсіль – і до змісту самих проповідей церковників.

Зневагу до “слуг божих” великий український поет зберіг на все життя. В 1860 році Тарас Григорович перебував на квартирі президента академії художеств Ф.П. Толстого, де часто збиралися різні митці. Дочці Толстого особливо запам’яталися пристрасні виступи Шевченка проти Костомарова (останній доброзичливо ставився до релігії). В своєму щоденнику вона записала:

“... Шевченко и Костомаров доставили мне опять блаженство, то есть спорили… Что это за прелесть, когда Шевченко начнет в жару спора по малороссийски: “Да брешеш! Да Господи мій милий, будь ласков, скажи мені...” А с каким остервенением он бранит попов, так это неподражаемо! Ведь выберет же он такое сильное малороссийское выражение, что так и обрисует всю гадость поповщины”.

“Советская Украина” № 3

за 1960 год, стр. 177.

Коли помер митрополит петербурзький Григорій, ханжа і женоненависник, то церковники, а за ними і вся реакційна преса зчинили галас про “святость почившего в Бозе святителя”. Серед цього галасу було чути і голоси особисто знайомих Шевченку Аскоченського та Хом’якова, що видавали журнал “Русская Беседа”. На цю подію Тарас Григорович відгукнувся саркастичним віршем:

Умре муж велій в власанице.

Не плачте, сироти, вдовиці,

А ти, Аскоченський, восплач

Во утріє на тяжкій глас.

І Хомяков, Русі ревнитель,

Москви, Отечества любитель,

О юбкоборцеві вочплач.

І вся, О!, “Русская Беседа”

Во глас єдиний ісповедуй

Свої грєхи... І плач! І плач!”

В критиці церковників Шевченко зупинявся, головним чином, на православних і католицьких священиках. Їх він завжди зображував як посібників соціального і політичного гноблення простих людей. У поемі “Кавказ” тавруючи православну церкву, яка прикривала гноблення своїх віруючих і сприяла гнобленню “іновірців” Кавказу, поет пише:

А за те!

Якби ви з нами подружили,

Багато б дечому навчились!

У нас же світа, як на те –

Одна Сибір неісходима,

А тюрм!, а люду!.. Що й лічить!

От молдованина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!

У нас Святую Біблію читає

Святій чернець и научає

Що цар якийсь-то*) свині пас,

Та дружню жінку взяв до себе,

А друга вбив. Тепер на небі.

От бачите, які у нас

Сидять на небі! Ви ще темні,

Святим хрестом не просвіщені.

У нас навчіться... В нас дери

Дери та дай,

І просто в рай,

Хоч і рідню всю забери!”

*)Примітка:

“Якийсь-то цар” – це святий

біблійний цар Давид.

А подію про нього

дивись: 2 царів, розділ 11.

Особливої уваги заслуговує критика Шевченком католицької церкви. Останню він зображує як непримиренного ворога українського і всіх слов’янських народів.

З великою пристрасністю поет викриває бузувірство, лицемір’я і страшенну розпусту католицьких церковників. У поемі “Єретик” устами чеського національного героя він говорить про католицьку церкву так:

Кругом неправда и неволя

Народ замучений мовчить.

І на апостольськім престолі

Чернець вгодований сидить,

Людською кровію шинкує

І рай у найми оддає.

Осуджуючи католицьке духівництво за торгівлю буллами, які нібито відпускали гріхи, Шевченко словами Яна Гуса говорить в поемі:

... А тепер

Отим положено конклавом:

Хто без святої булли вмер –

У пекло просто; хто ж заплатить

За буллу вдвоє, ріж хоч брата, Окроми папи і ченця,

І в рай іди! Кінець кінцям!

У злодія вже злодій краде,

Та ще й у церкві. Гади! гади!

Чи напилися ви, чи ні

Людської крові?..

Це в повній мірі стосується і православної церкви, яка також переслідувала єретиків, за гроші відпускала гріхи, управлялася і управляється такими ж “вгодованими ченцями”.

Подібні до якогось Анатолія Погрібного проповідники якоїсь особливої релігійності Тараса Григоровича Шевченка посилаються на те, що поет в своїй творчості часто звертається до біблійних сюжетів, написав ряд “подражанїй” пророкам Осії, Ієзикіїлю, псалмам, молитвам тощо. Це так, Шевченко посилався, звертався і “подражав” релігійним сюжетам. Але це пояснюється, по-перше, тим, що ці сюжети колись були найбільш відомі простим і не писемним людям, - вони чули їх в церкві, від попівської “інтелігенції”. А по-друге, Шевченко використовує релігійні сюжети, щоб яскравіше підкреслити своє негативне ставлення до церкви і до віри в Бога. І наостанку, в-третіх, слід мати на увазі, що ряд релігійних творів мають, окрім іншого, значну художньо естетичну цінність.

Ще у 80-х роках ХІХ століття великий Каменяр – Іван ФРАНКО в праці “Темне царство” писав, що слова “Бог”, “святий”, “молитва”, “помолюся” та подібні до них у Шевченка є символами свободи, правди, нагороди і помсти, і що такі слова не мають ніякого прямого відношення до їх релігійно-догматичного змісту. Автор цих рядків теж, наприклад, перекладав з стародавніх мов на українську Апокаліпсис, Євангеліє від Іоанна, Екклезіаст, до десятка високохудожніх псалмів. Все це протягом 1990-1996 років публікувалося в журналі “Людина і світ”. Але на підставі цього ніяк не можна дійти висновку, що я перестав бути атеїстом. Мої переклади буди наукові, коментарі до них теж наукові, а отже – атеїстичні.

3. Біблійні сюжети в творчості Тараса Григоровича Шевченка.

Значне місце в “релігійній” творчості Шевченка займає критика біблійних сюжетів. Ця критика має особливе атеїстичне значення. Адже християнська церква твердить, що Біблія – свята книга, написана по натхненню самого Господа Бога для навчання людей істині та праведному життю. Таким чином, викриваючи біблійні сказання, Тарас Григорович розвінчував самого Господа Бога.

Так, в поемі “Марія” Шевченко відкидає релігійну легенду про непорочне зачаття Ісуса Христа (за Шевченком, богородиця Марія “зачала” свого сина від бунтівника і борця за народне щастя), про святе “Успіня” Богородиці, гнівно виступає проти церковного культу Богородиці. На противагу церковним легендам про Богородиця поет дає свій літературний образ Марії – сирітки, наймички, покритки, мужньої матері Христа-бунтівника.

Прочитаємо декілька уривків з поемі “Марія”. Спочатку Шевченко викладає. Своїми поетичними словами молитву звернення до “Пренепорочної, благої, святої сили всіх святих”, а потім пише, що до старого Йосипа, у якого наймитувала Марія, приходить гість праведний із Назарету, і “провіщає скорий прихід Месії”. Розмова затягнулася до темної ночі...

Марія встала тай пішла

З глеком по воду до криниці.

І гість за нею, і в ярочку

Догнав Марію...

Холодочком

До сходу сонця провели

До самої Тіверіади

Благовістителя. І раді,

Радісінькі прийшли

Додому.

Жде його Марія

І ждучи плаче, молодії

Ланіти, очі і уста

Марніють зримо. – Ти не та,

Не та тепер, Маріє, стала.

... А люди ждуть чогось і ждуть,

Чогось непевного... Маріє!

Ти, безталанная, чого

І ждеш і ждатимеш од Бога

І од людей його? Нічого,

Ніже апостола того

Тепер не жди...

... В Єрусалимі говорили

Тихенько люди, що стояли

У городі Тіверіаді

Чи то якогось розп’яли

Превозвістителя месії.

Після народження дитини Йосип і Марія рятують своє байстря від Ірода проклятого втечею до Єгипту, а там:

Марія нанялася прясти

У копта вовну. А святий

Іосиф взявсь отару пасти,

Щоб хоч козу ту заробить

На молоко малій дитині...

... Ще рік минув. (Старий промовив:)

-Доню, не журись,

Царя вже Ірода не стало...

Ходімо, каже, у свій гай,

У свій маленький тихий рай!

... То сяк, то так прийшли додому.

Бодай не довелось нікому

Узріть такеє. Благодать!

Гайочок тихий серед поля,

Одна єдиная їх доля

Отой гайочок! І не знать,

Де Він кохався. І хатина,

Все, все сплюндровано. В руїні

Їм довелося ночувать.

В ярок Марія до криниці

Швиденько кинулася. Там

Колись то з нею Яснолиций

Зустрівся гість святий. Бур’ян,

Будяк колючий з кропивою

Коло криниці поросли.

Маріє! Горенько з тобою!

Молися, серденько, молись!

Окуй свою святую силу...

Долготерпєнієм твоїм окуй,

В сльозах кровавих загартуй!..

Небога трохи не втопилась

У тій криниці! Горе нам

Було б іскупленим рабам!

Дитина б тая виростала

Без матері, і ми б не знали

І досі правди на землі!

Святої волі? Схаменулась

І тяжко, важко усміхнулась

Тай заридала. Полились

На цямрину святиє сльози

Тай висохли. А їй, небозі,

Полегшало.

Далі розповідається про життя святої сім’ї в Назареті. Дитина підросла:

Зробила

Чи то позичила вдова

Півкопи тую на буквар.

Сама б учила, так не знала ж

Вона письма того. Взяла

Та в школу хлопця одвела

У ієсейську.*)

*) Примітка:

Тарас Григорович цікавився і

добре знав сучасну йому щонайновішу наукову літературу

про походження християнства.

Про зв’язок християнства з

іудейською сектою ієсеїв він міг

довідатися з книги Фрідріх Штрауса

“Життя Ісуса”, що її було видано

в 1836 році німецькою мовою.

Поет пише, що Марія скрізь ходила за Ісусом і прислужувала йому. Вона не відступила від свого сина і в час його розп’яття…

І Йосипа того не стало.

І ти, як палець той, осталась

Одна-однісінька! Такий

Талан твій латаний, небого!

Брати його, ученики,

Нетвердії, душеубогі,

Катам на муку не дались.

Сховались, потім розійшлись,

І ти їх мусила збирати…

Отож вони якось зійшлись

Вночі круг тебе сумувати.

І ти, великая в женах!

І їх униніє і страх

Розвіяла, мов ту полову,

Своїм святим огненним словом!

Ти дух святий свій пронесла

В їх душі вбогії. Хвала!

І похвала тобі, Маріє!

Мужі воспрянули святиє,

По всьому світу розійшлись.

І іменем твойого сина,

Твоєї скорбної дитини,

Любов і правду рознесли

По всьому світу. Ти ж під тином, Сумуючи, у бур’яні

Умерла з голоду. Амінь.

А потім ченці одягли

Тебе в порфіру. І вінчали,

Як ту цариця… Розп’яли

Й тебе, як сина. Наплювали

На тебе чистую, кати:

Розтлили кроткую, а ти…

В людській душі возобновилась,

В душі невольничій, малій,

В душі скорбящій і убогій.

(11 ноября 1859,

С.-Петербург)

4. Шевченко заперечував існування Бога.

В історії траплялися непоодинокі випадки, коли великі люди, виступаючи проти церкви, її вчення та діяльності священнослужителів, самі ще залишалися в полоні релігії, визнавали існування Бога чи якоїсь там “Вищої Сили”. На нашу думку, Шевченко не належав до таких людей. З цієї точки зору його можна зарахувати до послідовних атеїстів, бо він заперечував існування якої б то не було надприродної істоти.

В “Щоденнику”, до якого Тарас Григорович заносив свої думки, що за тих часів ніяким чином не можна було опублікувати, поет, наприклад, піддає різкій критиці філософа-ідеаліста Лібельта за те, що останній “пренаивно доказывает присутствие всемогущего творца вселенной во всем видимом и невидимом нами мире” (Запис 11 липня 1857 року).

Шевченко вважав, що серйозно сприймати за правду будь-яке релігійне вчення, в тому числі і християнське вчення про Бога, - не личить освіченій людині. Так, під час повернення з заслання Тарас Григорович по дорозі зустрівся у Нижньому Новгороді з В.І.Далем – автором знаменитого “Толкового словаря живого великорусского языка”. Даль повів розмову про Апокаліпсис – одну з найбільш плутаних книжок Біблії. Він, пише Шевченко, “принялся объяснять смысл и поэзию этой боговдохновенной галиматьи и в заключение предложил мне прочитать собственный перевод Откровения с толкованием и по прочтении просил сказать свое мнение. Последнее мне больно не по душе. Без этого условия можно было бы, и не прочитав, поблагодарить его за одолжение, а теперь необходимо читать. Посмотрим, что за зверь в переводе” (Т.Г.Шевченко. Повне зібрання творів в десяти томах. Том V, Київ, 1951, стор.128.). Ознайомившись з сочинительством Даля, Шевченко записав: “С какой же целью такой умный человек, как Владимир Иванович, переводил и толковал эту аллегорическую чупуху? Не понимаю. И с каким намерением он предложил мне свое бедное творение. Не думает ли он открыть в Нижнем кафедру теологии и сделать меня своим неофитом? Едва ли? Какое же мнение я ему скажу на его безобразное творение” (Там же, стр. 131).

Перебуваючи в Україні у 1859 році Шевченко в розмові з селянами не раз повертався до питання про Бога. В одному з доносів в царську охранку писалось: “Шевченко..., тримаючи в руках зірваний з липового дерева листок, запитав лісника: “Хто створив цей листок?” Лісник відповів, що Бог. За цю відповідь Шевченко почав картати лісника, вимовляючи страшні богохульства” (“Киевская старина”, березень 1898, стор. 432).

В 1860 році петербурзькі аристократи запросили Шевченка на спіритичний сеанс, де обіцяли продемонструвати “з’явлення духів”. “Шевченко, - пише Юнг, близька до Великого Кобзаря людина, - как мы потом узнали и как надо было ожидать, страшно смеялся над духами… и не захотел тратить драгоценное время” (“Советская Украина”, №3 за 1960 год, стр. 177).

Доказом того, що Бога немає для Шевченка, згідно його творам, було те, що сам Бог себе ніде і ніяк не проявляє. Все на світі відбувається по своїх споконвічних законах. Ні в які події життя Бог не втручається, він нікого і нічого не помічає. Поет кепкує з церковного вчення про Бога. Якщо цей церковний Бог існує, то він, заодно з зажерливими панами та на шкоду простим людям, потурає злу. Ось як свої думки з цього приводу викладає сам поет:

Чи Бог бачить із-за хмари

Наші сльозі, горе?

Може й бачить, та помага,

Як отії гори,

Предвічні, що политі

Кровію людською!..

В поемі “Княжна”, змальовуючи мерзенні вчинки князя-кріпосника - “Патріота”, “Убогих Брата”, Шевченко раз-по раз зазначає:

…А “Патріот”, “Убогих Брат”…

Дочку й теличку однімає

У мужика… А Бог не знає,

А може й знає, та мовчить.

…А Бог куняє. Бо се було б диво,

Щоб чути і бачить – і не покарать.

Або вже аж надто долготерпеливий…

… А Бог, хоч бачить, та мовчить, -

Гріхам великим потурає.

(1847 – 1858)

У вірші “Якби ви знали, паничі” Шевченко розповідає Богу, що на райській українській землі:

Ми в раї пекло розвели,

А в Тебе другого благаєм.

З братами “тихо” живемо,

Лани братами оремо

І їх сльозами поливаєм.

А може й те ще… Ні не знаю,

А так здається… Сам єси…

(Бо без Твоєї, Боже, волі

Ми б не нудились в раї голі).

А може й сам на небеси

Смієшся, батечку, над нами

Та, може, радишся з панами,

Як править миром! Бо дивись:

Он гай зелений похиливсь…

Зелені віти… Правда рай?

А подивися та спитай!

Що твориться у тім раї!

Звичайне, радість та хвала!

Тобі єдиному святому

За давнії твої діла.

Отим-бо й ба! Хвали нікому,

А кров, та сльози та хула,

Хула всьому! Ні, ні, нічого

Нема святого на землі…

Мені здається, що й Самого

Тебе вже люди прокляли!

Оренбург

1850)

Про лукаві розповіді церковників про Христа Спасителя та наслідки їх проповіді Шевченко викривально пише в поемі “Кавказ” так:

По закону апостола

Ви любите брата!

Суєслови, лицеміри,

Господом прокляті.

Ви любите на братові

Шкуру, а не душу!

Та й лупите по закону

Дочці на кожушок,

Байстрюкові на придане

Жінці на патинки.

Собі ж на те, що не знають

Ні діти, ні жінка!

За кого ж ти розіп’явся,

Христе, Сине божий?

За нас, добрих, чи за слово

Істини… чи може,

Щоб ми з тебе насміялись.

Воно ж так і сталось.

Під час заслання, спостерігаючи життя киргизів, Шевченко пише:

Отим киргизам, отже й там,

Їй же Богу, лучше жити,

Ніж нам на Украйні.

А може тим, що киргизи

Ще не християни?..

Наробив ти, Христе, лиха!

А переіначив?!

Людей божих?! – Котилися

І наші козачі

Дурні голови, за правду,

За віру христову.

Упивались і чужої

І своєї крові!..

А получшали?.. ба де то!

Ще гіршими стали, -

Без ножа і автодафе

Людей закували

Тай мордують… Ой, ой, пани,

Пани християни!

У вірші “Юродивий” (“Во дні фельдфебеля-царя”) розповідаючи про страждання невинних людей, Шевченко звертається до “Всевидющого Ока” (Так церква називає Бога, який всеньки-все бачить. Над вхідними дверима храму і зараз розміщена ікона у вигляді ока в трикутнику,) і пише:

А ти, Всевидящеє око!

Чи ти дивилося звисока,

Як сотнями в кайдани гнали

В Сибір невольників святих;

Як мордували, розпинали

І вішали. А Ти не знало?!

І Ти дивилося на них

І не осліпло. Око, Око!

Не дуже бачиш Ти глибоко!

Ти спиш в кіоті, а царі…

Нижний Новогород

1857

Під час свого останнього перебування в Україні Шевченко в розмові з селянами по-дружньому називав жителя села Корбівки Тимофія Садового дурнем за те, що той вірить в Бога. А в своїй розмові з землеміром Козловським, який писав доноси на Шевченка, висловився так: “Хто вірує в Бога, той ніколи не позбудеться ні царя, ні панів, ні попів”. Оглядаючись назад та прозріваючи історичне майбутнє України, Шевченко недвозначно заявляв, що трудовому люди як і прогресу всього людства з релігією і з вірою в Бога не по дорозі. “Если бы люди следовали постулатам религии, - говорив він, - то они не могли бы развиваться и вечно прозябали бы в неволе”.

Не можна не помітити, що біблійні сюжети, псалми, молитви Тарас Григорович нерідко використовує для заперечення і розвінчування релігії, віри в Бога та для висловлювання своїх атеїстичних переконань. Так в його “Заповіті” читаємо:

…Отоді я

І лани і гори –

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися…

І тут же, після трьох крапок:

…А до того

Я не знаю Бога.

У вірші “Сон” (“Гори мої високії”) читаємо:

Ні, ні...

Не ви прокляті..., а гетьмани,

Усобники, ляхи, погані! !.

Простіть, високії, мені!

Високії і голубії!

Найкращі в світі! Найсвятії!

Простіть!.. Я Богу помолюсь...

І знову, зразу ж після трьох крапок яскравій вислів своїх атеїстичних переконань:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Автор тематичної сторінки “Якби ви вчились так, як треба” на Українському державному радіомовленні одного разу хвилин 10-15 намагався витлумачити останні чотири рядки шевченкового вірша, як вияв глибокої віри поета в Бога. Язикоблудства було багато, але хіба ним можна зализати атеїстичний зміст думки. Я хотів би почути прилюдно, в церкві словами Шевченка голосну молитву самого автора радіопередачі, щоб його церковнослужителі та присутні віруючі тоже визнали за віруючого. А я, атеїст, як і багато однодумців разом зі мною, можу на весь світ кричати і діяти у висловленому напрямку:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Або ще. В одному зі своїх віршів без назви Тарас Григорович у віршованій формі по своєму переповідає високо поетичну вечірню церковну молитву “Свєте ясний святия слави…”:

Світе ясний! Світе тихий!

Світе вольний, несповитий!

За що ж тебе, світе-брате,

В своїй добрій, теплій хаті

Оковано, омурано

(Премудрого одурено),

Багряницями1) закрито

І розп’ятієм добито?


Не добито! Стрепенися!

Та над нами просвітися,

Просвітися!.. Будем, брате,

З багряниць1) онучі драти,

Люльки з кадил2) закуряти,

Я в л е н и м и3) піч топити,

А кропилом2) будем, брате,

Нову хату вимітати!

27 июля 1860

С.-Петербург

Примітки :

  1. Багряниці – тканина церковних риз.
  2. Кадило і кропило – предмети церковного богослужіння.
  3. “Явленими” - мається на увазі “чудотворними іконами”.

Не варто зараховувати Шевченка до ідейних попередників авторів злополучного журналу “Воинствующий атеизм от станка”, оскільки за життя Тараса Григорьовича цей вірш не друкувався. Але все ж таки, все ж таки, переспів церковної молитви – яскраве свідчення про ставлення поета до віри в Бога, до церкви і до церковнослужителів.

Епиграфом до поеми “Сон. Комедія” Тарас Григорович взяв слова з Єваенегія від Шоанна (глава 14, стих 17): “Дух истины, его же мир не может пприяти, яко не видит его, ниже знает его”, и починає писати про озлоблених можновладців, про їх гендлювання релігію, про відсутність Бога. І як все це по сучасному прочитується стосовно наших керівних крадіїв та бузувірів. Давайте, оглядаючись на сучасність, хоча би початок славетного твору нашого великого Кобзара:

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком –

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину

Той тузами обирає
Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

А той тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка підкрадеться, Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазупи в печінки, -

І не благай: не вимолить

Ні діти, ні жінка.

А той щежрий та розкошний

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Що із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

А братія мовчить собі,

Витрішивши очі.

Як ягнята: “Нехай, - каже. -

Може так і треба”.

Так і треба! ... Бо немає

Господа на небі!

А ви в ярмі падаєте,

Та якогось раю

На тім світі благаєте?

Немає! Немає!!

Шкода й праці. Схаменіться:

Усе на сім світі –

І царята і старчата –

Адамові діти.

В одному з останніх за свого життя віршів Тарас Григорович звертаючись до своєї нареченої Ликери Полусмакової пише:

Моя ти любо! Мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа

Раби, невольники недужі.

Заснули, мов свиня в калюжі,

В своїй неволі! Мій ти друже,

Моя ти любо! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі. Збрешуть люди,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить Бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби його – ми люди.

5. Церковники про ставлення Тараса Григоровича ШЕВЧЕНКА

до релігії.

Нерідко люди, що беруться говорити про релігійність Тараса Григоровича Шевченка, не знають ні Шевченка, ні релігії, ані атеїзму. Все-таки набагато вірніше оцінку ставлення Шевченка до релігії здатні дати церковники і богослови. І вони таку недвозначну і одностайну відповідь уже дали.

Згадаємо лише про те, що київське духівництво відмовилося відправити панахиду (здійснити поховальний церковний обряд) над тілом померлого Тараса, коли його провозили через Київ до Канева.

Або познайомимося з ставленням в 1914 році духівництва до спорудження пам’ятника з нагоди сторіччя з дня народження Великого кобзаря. Автор церковної брошури М. Вербич тоді блюзнірськи писав: “Говорячи відверто, ми не вважаємо Шевченка поетом на стільки великим, щоб він заслуговував пам’ятника… Ставити йому пам’ятник у священному золотоверхому місті Києві неможливо, бо це буде проповіддю атеїзму”. А професор Київської духовної академії протоієрей П. Петров публічно обурювався: “Як письменник – Шевченко невеликий талант. Піднято такий галас нібито Шевченко насправді був геніальним письменником, або якимсь рятівником вітчизни”. Особливо злобствував місцевий архієпископ Никон: “Який же Шевченко народний поет, якщо він знущався над вірою простого народу?.. Скажіть: чи не зганьбить себе свята православна Русь спорудженням пам’ятника цьому богохульнику?”. Тогочасний відомий церковний письменник Н. Гумілєвський в своїх “Заметках о современности” писав: “Відомо, яких святотатських випадів проти Бога і Пресвятої Діви припускався Шевченко…(А тому) уряд і церква мають визнати неприпустимим спорудження пам’ятника і прилюдного вшанування Шевченка, творчість якого належить піддати анафемі та забуттю”…

Церква разом з державними органами всіляко забороняла і розганяла по всій країні спілки, що займалися збором коштів на пам’ятник Великому Кобзареві в Києві. Не дивлячись на її зусилля для вшанування сторіччя з дня народження Тараса Григоровича Шевченка було зібрано 130 тисяч карбованців золотом – величезна сума по тому часі.

Сучасний православний київський журналіст Анісімов в надрукованій с нагоди 160 річчя з дня народження Т.Г.Шевченка статті і зараз пише, що погляді поета на Бога, Біблію, церкву та православну віру були... єретичними, другими словами – атеїстичними.

 

6.Форми спотворення світогляду Тараса Григоровича ШЕВЧЕНКА.

Антирелігійні переконання Т.Г.Шевченка та вираз цих переконань в його творчості ще за життя поета викликали супротив з боку його віруючих друзів та, особливо, з боку церковників. Видавці інколи самочинно вдавалися до відповідного “удосконалення” його творів. Так, в рукопису вірша “Не завидуй багатому” Шевченко писав:

Не завидуй же нікому,

Дивись кругом себе:

Нема раю на всій землі,

Та нема й на небі.

4 Октября 1845

Миргород

Але в журналі “Основи” замість слів “Та нема й на небі” було надруковано “Хіба що на небі”. Були й інші “виправлення” творів великого поета.

Коли пізніше твори видавалися процерковними коштами, то у всесвітньо відомому “Заповіті” замість написаного рукою Шевченка: “…а до того я не знаю Бога” настирно друкується: “А до того ж я вже знаю Бога”. (Виправлення робиться зовсім тупими видавцями. Адже “Заповіт” написано Шевченком в грудні 1845 року, в 31-річному віці. З виправлення виходить, що до 31 року Шевченко не вірив в Бога, а в 31 – повірив. Що ж трапилось? Яку драму, що змусила повірити в Бога, пережив автор “Заповіту”? Але Шевченко як до написання Заповіту, так і після нього залишився тією ж нецерковною людиною.)

Особливо таке “виправлення” помножилося після смерті Тараса Григоровича. При цьому кожній “фахівець” і “шевченкознавець”, на зразок згадуваного нами якогось Погрібного, підверстували Шевченка під свої смаки, “дотягували” до своїх ідеологічних спотворень. Так, в чотиритомному виданні творів Шевченка в Канаді “вельми усвідомлені” христистияни-українці три четвертини обсягу всього видання присвятили викривленому витлумаченню ясного, як божий день, змісту творів Шевченка. З інших націоналістичних виданнях “Кобзаря” викидають такі антирелігійні твори Тараса Григоровича, як “Єретик”, “Світе ясний”, “Молитва”, “Гімн черничий”, “Ликері”; викидають протирелігійні назви його загальновідомих творів і дають їм свої назви на зразок: “Віра в Бога”, “Роздумування про муки Христа” тощо. А уніатський священик Любоєвський в 1910 році оголосив, що Тарас Григорович не міг написати поеми “Марія”, а згодом виступив в якості співавтора великого поета і видав “значно поліпшений” текст шевченківського твору.

Сучасні українські націонал-фашисти хочуть скористатися авторитетом Шевченка, але ніяк не хочуть, щоб українські громадяни близько знайомились зі справжнім змістом його творчості, а тому лише поширюють серед громадян країні свої викривлені тлумачення та вилизані фальшивки про одного з родоначальників нашої духовної культури. Досить сказати, що твори Т.Г. Шевченка за минулі роки десятки раз видавалися стотисячними тиражами. В 50-х роках ХХ століття було видано академічне Повне видання його творів в 10 томах. Після розкуплення видання та знайдення додаткових важливих рукописів та документів про Шевченка, було прийнято рішення про нове, поповнене і оновлене, повне видання його творів в 10 томах. До 1990 року із запланованих 10 встигли видати лише два томи. Гірко нагадувати, що в нашій самостійній державі широко і в спотвореному вигляді експлуатується авторитет Шевченка, але твори його щось не видаються, можновладці не хочуть завершити нове Повне видання його творів… Тут є над чим подумати і є з чого робити справедливі висновки.

Слід сказати, що потерпаючи від сучасних йому душеприказчиків, Шевченко догадувався, що його творчість будуть спотворювати і після смерті. А тому звертаючись через десятиліття до своїх злопихателів та фальсифікаторів він писав:

Вороги! О люті! Люті!

Ви ж украли,

В багно погане заховали

Алмаз мій чистий, дорогий,

Мою колись святую душу.

До чистого і дорогого алмазу Шевченка зараз з усіх боків тягнуться брудні руки озлоблених українських націонал-фашистів та засліплених ура-патріотів. Адже лише істеричним озлобленням та розумовим засліпленням можна з’ясувати витівку проводу націоналістично зангажованих “просвітян”: Мовчана, Погрібного, Кононека, Танюка та іже з ними, - установити на пагорбі у Каніві, біля могили Тараса Григоровича Шевченко, чи то церкву, чи то каплицю імені українського Кобзаря. І як же потрібно забрехатися, щоб сполучати несполучене, - сполучати Тараса Григоровича Шевченка з церквою! Як ми вже бачили вище, Шевченко і церква взаємно ворожі один одному. Воістину, Бог, якого немає, карає знаціоналізованих “провідних” українців тим, що позбавляє їх розуму, якого у них, очевидно, і так немає. Я можу лише порадити будівничим виготовити скрижалі, записати на них наведені у цій статті уривки з творчості нашого українського Кобзаря і ромістити їх зовні та в середині церкви/каплиці імені Тараса Григоровича Шевченка.

* * *

А на Заключення, для бажаючих тлумачити творчість Шевченка в процерковному дусі - їх улюблений твір великого українського поета на церковну тему:

Гімн черничий

Удар, громе, над тим домом,

Над тим божим, де мремо ми,

Тебе ж, Боже, зневажаєм,

Зневажаючи співаєм:

Алілуя!

Якби не ти, ми б любились,

Кохалися б, та дружились,

Та діточок виростали,

Научали б та співали:

Алілуя!

Одурив ти нас, убогих.

Ми ж, окрадені небоги,

Самі тебе одурили

І, скиглячи, возопили:

Алілуя!

Ти постриг нас у черниці,

А ми собі молодиці…

Та танцюєм, та співаєм,

Співаючи, промовляєм:

Алілуя!

20 июня 1860

С.-Петербург


Посмотреть и оставить отзывы (0)


ПРОЕКТЫ

Рождественские новогодние чтения


!!Атеизм детям!!


Атеистические рисунки


Поддержи свою веру!


Библейская правда


Страница Иисуса


Танцующий Иисус


Анекдоты


Карты конфессий


Манифест атеизма


Святые отцы


Faq по атеизму


Новый русский атеизм


Делитесь и размножайте:




Исток атеизма Форум
Рубрики
Темы
Авторы
Новости
Новый русский атеизм
Материалы РГО
Поговорим о боге
Дулуман
Книги
Галерея
Юмор
Анекдоты
Страница Иисуса
Танцующий Иисус
Рейтинг@Mail.ru
Copyright©1998-2015 Атеистический сайт. Материалы разрешены к свободному копированию и распространению.