В Колыбель атеизма Гнездо атеизма Ниспослать депешу Следопыт по сайту

Глагольня речистая Несвятые мощи вече богохульского Нацарапать бересту с литературным глаголом

 
РУБРИКИ

Форум


Новости


Авторы


Разделы статей


Темы статей


Юмор


Материалы РГО


Поговорим о боге


Книги


Дулуман


Курс лекций по философии


Ссылки

ОТЗЫВЫ

Обсуждаемые статьи


Свежие комментарии

Непознанное
Яндекс.Метрика

Проф. Дулуман Є.К. –
доктор философських наук,
кандидат богослов’я

Свобода совісті як елемент демократичних свобод

ЗМІСТ:

Вступ.

1.Процес формування прав і свобод людини.
2.Релігія в долі українського народу.
3.Зараз релігія скрізь втратила свої інтегративні функціі.
4.Міжнародні юридично-правові акти про свободу совісті.
5. Свобода совісті в Конституціях країн членів і не-членів ООН.
6. ПРАВОВЕ ПОЛЕ УКРАЇНИ:

а. Конституція України про свободу совісті, релігії та церкви.
б.Закон України “Про свободу совісті і релігійні організації ”.

7. Без свободи совісті в України немає цивілізованого майбутнього.

 

 

 

Процес формування прав і свобод

людини

Ще понад 23 століття тому назад великий грецький вчений і філософ Арістотель відзначав, що людина - “зоон політікон” (тварина суспільна), а тому вона в якості людини в своїй поведінці керується не інстинктами, а суспільною думкою. В ідеалі, суспільна думка для людини, як такої, має бути тим, чим для тварини є інстинкти.

Але окрім ознак суспільних людині притаманні також ознаки вільної істоти - особи, що діє за своїм власним вибором. Для узгодження інтересів суспільства з інтересами особи протягом віків виробилися правила взаємовідносин між ними. Ці правила мають спочатку моральну, а потім - і правову силу.Таким чином формувалась фіксована система взаємних прав (свобод) та обов’язків людини і суспільства.

В різні історичні епохи, у різних народів існували колись та існують зараз різні варіанти прав і обов’язків людини. Ця різниця зумовлена соціальними, етничними, історичними, географічними та іншими незліченними умовами. Зараз людство дійшло висновку, що серед всіх прав і свобод людини центральне місце належить правам і обов’язкам в галузі світогляду кожної окремої людини. Адже світогляд - це духовна основа особи людини і в той же час суб’єктивна основа мотивів людської діяльності. З цієї точки зору світогляд - це найбільш суттєва ознака особи людини. Який світогляд - така і людина в її соціальному та особистому вимірі. Процес становлення світогляду - це процес становлення самої особи людини. Насильство в галузі світогляду - це насильство не в якійсь частковій сфері вияву людини, а насильство над людиною взагалі.

Протягом віків права і свободи людини в галузі світогляду оголошувалися, обмежувалися і регулювалися в моральних поняттях добра і зла, в релігійних канонах гріха і благочесття, в низці юридично-правових документів, а також в педагогічних та побутових рекомендаціях. Центральне місце серед цих прав і свобод завжди займали права і свободи стосовно релігії. Це зумовлено тим, що релігія була і до цього часу залишається найбільш масовим світоглядом. За висновками дослідників, дві третини наших сучасників - це віруючі люди. (В скобках зауважу, що, за висновками тих же дослідників, релігія - це тип світогляду, в основі якого лежить віра в Бога.)

  1. Релігія в долі українського народу

Якщо прийняти за аксіому, що на арені писаної історії наші етничні та генетичні предки з’явилися в 4 столітті нашої ери під назвою антів, а потім - склавинів, слов’ян та слав’ян, то ми почали свій етничний рух на місці свого наступного постійного проживання з життя більш чи менш замкнутих в собі родів та племін. Виразом та духовним укріпленням цього відособлення родів і племін була родоплемінна релігія. Вітчизнаний літопис зазначає, що в той час кожне племя дотримувалося “звичаю батьків своїх”, кожне мало “свій нрав” (свої релігійні вірування). Це була наша письмово засвідчена національна релігія пандемонізму та початкового політеїзму. Це була наша єдина автохтонна (породженна на наших землях, “туземна”) релігія українського народу. Вона, справді, була з самого початку породжена нашим прадавнім народом, була духовним виявом власне українця - і більше нікого!

З певним культурно-історичним відхиленням та наближенням цю національну прадавню релігію намагаються відродити в сучасних умовах релігійні громади “Рідної української віри”. Всі інші, пізніші, релігійні вірування нав’язувалися нам шляхом державно-адміністративного насильства та чужеродного нам духовного вторгнення.

В 10 столітті прийняття християнства в Київській Русі перервало розвиток духовної культури українского народу на основі свого власного, споконвічного світогляду. Наша культура розпочала для себе розвиток з відмови від власної світоглядної основи та з схоластичного завоєння принципово іншої світоглядної основи. Український народ виявився здібним учнем і через шість століть (фактично лише в 16-17 столітті) він усвідомив себе християнським православним народом і спромігся на власну духовну творчість уже на грунті християнського світогляду. Виразом цього може бути діяльність митрополита Петра Могили та його оточення.Виклад ними православного віровчення (“Правосланий катехізис”) визнано всім православним світом,як взірець для віруючих в їх боротьбі проти протестатських та католицьких поглядів.В цій творчості український народ досяг неперевершених на той час світових вершин в галузі релігійного світогляду, що стало духовною запорукою наступного всебічного розквіту власної культури.

В 17 столітті для української нації були всі об’єктивні та суб’єктивні умови для створення своєї власної держави. Ці умови виявилися нереалізованими, окрім всього іншого, через світоглядний розбрат, а саме - через запровадження панською Польщею, намаганнями католицьких єзуїтів та зрадою православних ариєреїв Брестської Унії (1596 рік). Одна частина народу на чолі з Богданом Хмельницьким усвідомлювала себе українським православним народом і покладала своє життя на алтар утворення самостійної держави, а друга, зуніачена частина - не лише не приймала участі в такій боротьбі, а фактично стояла на протилежному боці барикад. Внутрішній релігійний світоглядний поділ зашкодив українському народу ще в той час утворити велику самостійну европейську державу.

На тих українських землях, що відійшли до Росії згідно Андрушівської угоди (1689), утвердилося православ’я, а на тих, що відійшли до Польщі, - уніатство та католицизм. Резиденцією уніатського митрополита стало місто Васільків, під Києвом. А українське панство, що через уніатство перейшло в католицизм, спольщилося. На українських землях, що відійшли до Польщі, довгий час не піддавалася уніатству Галичина, що була справжнім неприступним бастіоном правосла’я. Для ліквідації православ’я єзуїти та польська влада завербували для співпраці львівського православного митрополита Йосипа Шумлянського, який протягом 10 років поступово и таємно витіснив “впертих” православних священиків, замінив їх таємними прихильниками унії і лише в 1700 році приєднав свою митрополію до Унії. Зараз Галичина - єдина опора уніатства в Україні.

Польща і Росія не лише матеріально поділили між собою Україну, а й духовно розірвали навпіл його релігійний світогляд. Зі своїми православними та уніатськими віруваннями українці вірнопіддано ассімілювалися, відчужувалися один від одного і навіть “успішно” ворогували між собою.

В Галиччині, яка після поділу Польщі в 1794 році відійшла до Австрії, релігійний світогляд місцевих українців (уніатів та рештки православних) використовувався для культивування в їх середовищі антимосковських та антипольських настроїв; а в зуніатченній Волині, що відійшла до Росії, над українцями було вчинене чергове насильство - їх примусово в 1836 році навернули до православ’я. При чому, як і випадку запровадження уніатства на Галичині, визначну роль в ліквідації уніатства на Волині зіграв видатний уніат (зрадник унії та агент російської православної церкви і російського царату) архієпископ віленський Йосип Семашко.

Космополітизм християнства та спільність православної віри російського і українського народів поруч з шовіністичною політикою царського уряду сприяли поступовій ерозії національної самосвідомості українського народу. В рамках багатонаціонального Радянського Союзу українці поступово асімілювалися в “Радянський народ” на грунті не релігійного, а - як тоді було заведено говорити - наукового світогляду. В таких умовах утримання національної самосвідомості українського народу в рамках Російської імперії та Радянського Союзу відбувалося поза рамками релігійного світогляду.

3.Зараз релігія скрізь втратила свої інтегративні функціі

На порозі 21 століття людство перейшло до принципово нової фази існування. Зараз ми змушені міркувати глобально, а виживати регіонально. В глобальному плані релігія уже не є і ніколи в майбутньому не буде формообразуючим фактором співжиття держав і народів. Релігійний фундаменталізм і тоталітарізм в сучасних умовах скрізь - в Ірландії, Америці, Єгипті, Алжирі, Шрі-Ланці, Японії, як і в нашій ненці Україні - і у всіх відношеннях є елементом деструктивним. Яке б то не було насильство чи то в галузі релігії, чи то в ім’я релігії, чи то від імені релігії в сучасних умовах не обіцяє нічого доброго ні релігії, ні державі, ні її народу. Народ України консолідуватиметься не на грунті релігійного світогляду, а на грунті оголошених ООН та іншими Міжнародніми установами свободи світогляду, елементами якого є свобода висловлювати свій світогляд та переконання, а стосовно релігійного світогляду - свобода сповідувати та безперешкодно міняти чи обирати собі релігію, публічно пропагувати певні релігійні погляди чи не погоджуватися з тими чи іншими тлумаченнями релігійної віри. Мається на увазі, що православні, наприклад, можуть приватно і публічно доводити релігійну правомірність поклоніння іконам, а протестанти (баптисти, адвентисти, п’ятидесятники, єговісти тощо) - з такою ж правомірністю заперечувати поклоніння іконам; богослови можуть приватно і публічно пропагувати віру в Бога, чудеса, а науковці - піддавати їх твердження послідовному науковому аналізу і наслідки свого аналізу доводити до своїх однодумців та опонентів.

У спілкуванні ж віруючої людини з Богом, як надприродною істотою, ніякі світські установи не можуть бути посередниками чи арбітрами. Спроба політичних партій чи державних установ втрутися в ці справи є святотатством (“Кесарево - кесарю, а Богове - Богу”), а з точки зору здорового глузду - спробою взяти Господа Бога під нагляд.

З точки зору майбутнього України її полірелігійний та полінаціональний народ має нагальну потребу в забезпеченні кожному громадянину на індивідуальному рівні його світоглядних свобод. Тільки науковий та цівілізований підхід до практичного вирішення зазначеної проблеми застереже український народ від чергової духовної трагедії.

У чому ж полягає такий підхід? – У приведені Конституції та Законодавства про свободу совісті у відповідність з міжнародніми юридично-правовіми актами, дотримуватись яких Україна зголосилася публічно. Нагадаємо зміст цих актів

4. Міжнародні юридично-правові акти про свободу совісті.

В юридичній літературі сукупність прав і обов’язків в галузі релігії і стосовно релігії називається свободою совісті. (Англійською мовою: The freedom of conscience - Свобода со-знання, свобода свідомості!)

а. Свободу совісті оголошено серед найголовніших прав і свобод. Правові аспекти свободи совісті не є чимось самодостатнім, тобто вони не є тим, що існує саме по собі і ні від чого іншого не залежить. Свобода совісті, на мою думку, може бути реалізована лише в контексті інших прав і свобод людини в демократичному суспільстві. Найближчим полем функціювання сукупності прав, свобод і обов’зків в галузі свободи совісті є система найвищих прав людини стосовно вибору, дотримування та вияву світогляду.

Саме в такому контексті свобода совісті оголошена у Всезагальній декларації прав людини (Прийнята та проголошена резолюцією 217а(111) Генеральної Ассамблеї ООН від 10 грудня 1948 р.)

В статті 18 цієї декларації свобода совісті ставиться поруч з свободою думки та свободою релігії. Там написано:

“Кожна людина має право на свободу думки,совісті та релігії,це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання та свободу сповідувати свою релігію або переконання як особисто, так і спільно з іншими, публічно або приватним порядком, в навчанні, богослужінні та виконанні релігійних і ритуальних порядків.”

В статті 19 до сказаного добавляється свобода переконань і свобода виразу переконань ( на мою думку ці свободи входять складовою частиною до свободи думки):

“Кожна людина має право на свободу переконань та на вільне вираження їх; це право включає свободу без перешкод дотримуватись своїх переконань та свободу шукати, отримувати і розповсюджувати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.”

Статті 26 та 29 деталізують здійснення світоглядних прав і свобод в сфері освіти та виховання та на випадок зіткнення світоглядних прав людини і суспільства. В них написано:

“2.Освіта повинна бути направлена до повного розвитку людської особистості та до збільшення поваги до прав людини і основних свобод. Освіта повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості та дружбі між усіма народами, расовими та релігійними групами та повинна сприяти діяльності Організації Об’єднаних Націй по підтримці миру.

3.Батьки мають право приорітету у виборі виду освіти для своїх малолітніх дітей.”(Стаття 26).

“2.При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна підкорятись тільки тим обмеженням, які встановлені законом виключно з метою забеспечення гідного признання та поваги прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку та загального благополуччя у демократичному суспільстві.”(Стаття 29).

В наступних Міжнародних актах(Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (підписана 4.11.1950р. представниками держав - початкових членів Ради Європи, являється основоположним документом Ради Європи.), Підсумковий акт наради з безпеки та співробітництва в Європі(Хельсинки, 30 липня - 1 серпня 1975р.)) зміст світоглядних прав і свобод було розширено і уточнено у виразі: “свобода думки, совісті, релігії і переконань”.

Зокрема, “Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод” оголосила:

1.Кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одному так і спільно з іншими, публічним або приватним порядком, в богослужінні, вченні та відправленні релігійних та ритуальних обрядів.

2.Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які встановлені законом і необхідні у демократичному суспільстві в інтересах суспільного спокою, охорони суспільного порядку, здоров’я або моральності, або для захисту прав та свобод інших осіб..

“Підсумковий акт наради з безпеки та співробітництва в Європі” зазначає:.

а) Декларація принципів, якими держави - учасники будуть керуватися у взаємовідносинах

...IIV.Повага до прав людини та основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань.Держави - учасники будуть поважати права людини та основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань для усіх, без різниці раси, статі, мови та релігії...

В ціх рамках держави - учасники будуть визнавати та поважати свободу особи сповідувати, як одному так і спільно з іншими, релігію або віру, діючи згідно велінню своєї совісті... В області прав людини та основних свобод держави - учасники будуть діяти у відповідності з цілями та принципами Статуту ООН і Всезагальної декларації прав людини. Вони будуть також виконувати свої зобов’язання, як вони встановленні у міжнародних деклараціях та угодах у цій області.

У всіх наступних Міжнародних правових актах (Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань (прийнята і проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 25 листопада 1981р.); Підсумковий документ Віденської зустрічі від 15.01.1989 р.; Парижська хартія для нової Європи від 21.11.1990 р.; Декларація про права осіб, які належать до національних чи етнічних, релігійних чи мовних меншин(прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1992 р.)) при зверенні до проблем світоглядних свобод вже незмінно вживається вислів: “свобода думки, совісті, релігії і переконань”.

Саме в зазначеному контексті і повинна розглядатися вся система прав і свобод в галузі свободи совісті.

5. Свобода совісті в Конституціях країн членів і не-членів ООН.

Хоча міжнародні акти про світоглядні свободи людини оголошені Організаціями і Нарадами, членами яких є, практично, всі країни світу, проте, на мою думку, громадяни різних країн не в рівній мірі забеспечені згаданими правами і свободами в галузі релігії.

Елементами свободи совісті має бути відокремлення церкви від держави.Aле в світі є чимало країн, в яких церква не відокремлена від держави. В конституціях цих країн законодавчо закріплено правова нерівність релігійніх конфесій.

Ось що написано в подібних Конституціях:

Норвегія :

Конституція, стаття 2.

Евангельська лютеранська релігія являється офіційною державною релігією.Громадяни, які сповідують цю релігію, повинні виховувати своїх дітей як її послідовників.

Данія :

Конституція, частина 7, стаття 4.

Евангельська лютеранська церква являється державною церквою Данії та в такій якості підтримується державою.

Стаття 66.

Будова державної церкви реулюється статутом.

Греція :

Конституція, стаття 3.

Домінуючую релігією в Греції являється східна православна християнська церква. Православна церква Греції, визнаючи своим главою Господа Ісуса Христа, єдина по своїй доктрині з великою константинопольською християнською церквою.

Стаття 13.

Усі відомі релігії вільні, а право на відправлення обрядів захищено законом...Прозелітизм заборонений законом.

Стаття 14.

Послідовники усіх відомих релігій знаходяться під таким же контролем держави та повинні виконувати такі ж обов’язки по відношенню до нього, як і послідовники домінуючої релігії

Іран :

Конституція, стаття 2.

Ісламська республіка Іран являється системою правління, заснованою на вірі : а) в єдиного Бога (як сказано у ісламському віровченні : ``Нема Бога , крім Аллаха``),в його виключно вищу владу та право управляти і в необхідність підчинятися його велінням ; б) в божественну відвертість та його основоположну роль у тлумаченні законів ; в) у повернення до Бога після смерті і у конструктивну роль цієї віри в сходженні людини до Бога ; г) у божественну справедливість творення та законодавства ; д) в прийнятність керівництва та управління і їх фундаментальну роль в забезпеченні постійності ісламської революції ; е) у вищє достоїнство та цінність людини і його свобод, з’єднаної з обов’язками перед Богом.

Стаття 12.

Офіційною релігією Ірану являється іслам та традиція дванадцяти ісламів. Інші течії ісламу... також користуються повагою.

Стаття 13.

Іранці - послідовники зороастризма, іудейства та християнства являються єдиними визнаними релігійними меншинами.

Саудівська Аравія :

Конституція, стаття 6.

Громадяни повинні шанувати короля відповідно зі священним Кораном і традиціями Пророка в покірності та послуху в часи труднощів, успіхів та поневірянь.

Стаття 7.

Державне правління в Саудівській Аравії черпає владу з священного Корана та традицій Пророка.

Індонезія :

Конституція.

Держава заснована на слідуючих філософських принципах : віра в єдиного Бога ; справедливий та цивілізований гуманізм ; єдинство Індонезії ; демократія, яка керується мудрістю рішень представників народу ; соціальна справедливість для усіх індонезійців.

Болівія :

Конституція, стаття3.

Держава признає та підтримує римську апостольську католичну релігію. Гарантується можливість публічного відправлення будь-якого іншого культу. Відношення з католичною церквою регулюються за допомогою угод, заключених між болівійською державою і святим престолом.

Аргентина :

Конституція, стаття 2.

Федеральний уряд підтримує римську апостольську католичну церкву.

Великобританія :

Конституція відсутння.

Великобританія являється єдиною країною , у законодавстві якої наряду з віруючими та атеїстами фігурують також і агностики. Недивлячись на свободу пропаганди своїх поглядів, громадянин країни може бути притягнений до відповідальності за богохульство у випадку публікації непристойних та образливих висловлювань про християнство, які виходять за рамки цивілізованої дискусії. Це не відноситься до дебатів та дискусій про істиність християнської доктрини. Церква Англії та церква Шотландії являються офіційними державними церквами при проведенні релігійних церемоній. Релігійна освіта повинна бути забезпечена по всіх школах, що фінансуються з громадських фондів, і складає частину національних учбових планів.

Італія :

Конституція, стаття 8.

Всі релігійні конфесії рівні перед законом . Релігійні конфесії, інші ніж католицизм, самоорганізуються у відповідності зі своїми віруваннями при умові, що їх дії не вступають у протиріччя з італьянським законодавством.

Іспанія :

Конституція, стаття 16.

Жодна конфессія не носить характеру державної. Державні власті не беруть до уваги релігійні вірування іспанського суспільства та підтримують відповідні відношення співпраці з католичною церквою та іншими конфесіями.

На мою думку, елементом свободи совісті повинна бути також цілком світська, нерелігійна освіта в державних, що утримуються на кошти налогів з усіх громадян, навчальних закладах. Такий елемент системи свободи совісті називається відокремлення школи від церкви...

6. Правове поле України.

а. Конституція України про свободу совісті, релігії та церкви.

Нарешті звернемося до Конституції України. Ось статті, що стосуються свободи совісті:

Стаття 24.

Громадяни мають рівні конституційні права та свободи і рівні перед законом.Не може бути привілегій і обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних чи інших переконань, статі, етнічного чи соціального походження, майнового стану, місця проживання, по мовним чи іншим ознакам...

Стаття 34.

Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань...

Стаття 35.

Кожний має право на свободу світогляду та віросповідання.Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати жодної, безперешкодно відправляти одноосібно чи колективно релігійні культи та ритуальні обряди,проводити релігійеу діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежено законом тільки в інтересах захисту суспільного порядку, здоров’я та моральності населення чи захисту прав та свобод інших людей.

Церква та релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.

Ніхто не може бути звільнений від своїх обов’язків перед державою чи відмовитися від виконання законів з мотивів релігійних переконань. У випадку якщо виконання військових обов’язків протирічить релігійним переконанням громадянина, виконання цієї повинності повинно бути замінено альтернативною (невійськовою) службою.

Таким чином, кожен в Україні, а не тільки її громадянин, може сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, здійснювати релігійну діяльність. Щоправда, українська Конституція не гарантує широкого права діяти згідно зі своїми релігійними переконаннями.

Водночас, як відомо, конституції переважної більшості країн, принаймні європейських, містять гарантії релігійної свободи не лише особи, але й релігійних організацій.Причому якщо в сенсі проголошення особистої свободи всі вони дуже подібні й більшою або меншою мірою відповідають міжнародним правовим документам, то щодо правового стану релігійних організацій конституції демонструють досить-таки значні відмінності.

Українська Конституція проголошує відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви, а також те, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. В нашій Конституції немає спеціальної згадки про якусь одну з релігійних організацій (на відміну від Італії, Іспанії, Грузії, Македонії, Болгарії та деяких інших країн) і, на відміну, скажімо, Греції, не йдеться про державну церкву.Не передбачає Конституція України й поділу релігійних організації на традиційні і не традиційні, визнані або не визнані (як, скажімо, в Литві). Але не містить вона, зазначимо, й положення про рівність усіх церків чи релігійних громад перед законом (як, наприклад, у конституціях Білорусії, Росії чи Хорватії).

Але твердити, що принципові засади церковно-державних відносин тим самим в сучасній Україні уже закладено, видається передчасним. Навіть понад це, можливо, лише відтепер і розгорнеться справжня дискусія, а то й боротьба навколо того, якою саме бути українській системі відносин між державою і релігійними організаціями. Адже конкретизація конституційних положень повинна відбутися у спеціальному Законі (або законах), а нинішній Закон “ Про свободу совісті і релігійні організації ”, напевно, зазнає більш або менш суттєвих змін. І якими будуть ці зміни, крім зміни назви, - з прийнятої Конституції ще зовсім не випливає.

Головне залежатиме від того, який саме зміст вкладе український законодавець у положення про відокремлення Церкви від держави. Адже подібне положення у прямій або посередковій формі міститься в конституціях країн з дуже відмінними моделями церковно-державних відносин, таких,як США та Словенія, Росія та Японія, Білорусь та Польща.

Ще одне принципове питання - наявність або відсутність відмінностей у правовому статусі різних релігійних організацій. В українській Конституції немає - попри численні звернення релігійних лідерів - положення про рівність усіх релігійних організацій перед законом. І слід зауважити, що майже повсюдно в Західній Європі одна (Італія, Великобританія), або кілька (Німеччина, Бельгія) церков мають важливі переваги перед іншими. Ці переваги є вислідом тривалого і складного історичного розвитку,в якому певній Церкві (церквам) належало особливе місце, а також результатом виснажливої боротьби, пошуку і віднайдення компромісів між консерваторами і модерністами, ортодоксами і лібералами. Адже саме з домінуючими церквами у держав складалися найбільш напружені відносини - лише порівняно недавно (в часовому вимірі історії) ці відносини з площини змагання і боротьби, придушень і тимчасових перемог перейшли на рівень гармонії і співпраці.

б.Закон України “Про свободу совісті і релігійні організації ”.

На основі положень Конституції в кожній демократичній країні приймається додаткове, уточнююче Законодавство про релігійні культи.( В кожній окремій країні воно називається по-різному.)

Законодавство України про релігійні культи під назвою: “Про свободу совісті та релігійні організації” писалося за схемою, на основі і лише в наслідок редагування відповідного Законодавства СРСР та УРСР, в яке вносилися лише деякі зміни і доповнення. З внесенням останніх воно було прийняте Верховною Радою 23 квітня 1991 року, а потім з врахуванням нової Конституції України декілька раз ще і ще вносилися доповнення. Зараз у Верховній Раді проходить подання Кабінету Міністрів про доповнення і внесення змін до 14 статті згаданого Законодавства.

Необхідність удосконалення Законодавства про свободу совісті зумовлена тим, що, як заявляє про це Державний комітет у справах релігії, в Україні в галузі релігії відбуваються такі інтенсивні процеси, які не спостерігаються не лише в СНД, а і у всій Європі. Активність релігійно-церковної діяльності перевищує активність усієї решти громадсько-політичних організацій. “Водночас рівень конфлікності в релігійному середовищі, - як свого часу зазначав Президент України Л.Д. Кучма, - все ще залишається вищим, аніж у суспільстві загалом...(вони) приховують реальні загрози громадському спокоєві та стабільності” (ж. “Людина і світ”, 1997, №9, стор. 26). Серед цих порушень домінують порушення Законодавства України про релігійні культи. Причина цього полягає і в недосконалості самого Законодавства, і незнанні діячами релігії та віруючими цього законодавства, і , що теж важливо, у відсутності у наших правознавців глибоких фахових знань з проблем свободи совісті.

Загальновідомо, що в межах чинного законодавства в Україні не вдалося нормалізувати фунціонування релігійних організацій, а навпаки, в останні роки ми були і є свдками небаченіх за роки Радянської влади міжконфесійних конфлікиівю Навіщо ж в такому разі латати латаний-перелатаний Закон. Слід, на нашу думку, створювати новий Закон про свободу совісті і писати його зовсім по-іншому.

Насамперед у Законі про свободу совісті потрібно буде врахувати положення ратифікований Україною міжнародно-правових документів, в який ідеться про свободу совісті, релігії, думки і переконань. Певен, що нам не потріібен загальнодерфавний орган з пистань свободі совісті та релігії. Саме цей орган – Державний Комітет у справах релігії сприяв розпалюванню міжконфесійних конфліктів протягом останніх 7-8 років, не погасивши жодного з них. У разц необхідності держава може звертатися за експертною порадою до фахівців або утворити тимчасовий дорадчий орган чи встановити посаду консультанта при Верховній Раді чи при Президенті України. Загалом же усі конфлікти в цій сфері повинні розв’язуватися в суді, а відповідальність за здійснення Закону про свободу совісті в кожному окремому випадку необхідно покласти на органи місцевого самоврядування.

7. Без свободи совісті в України немає цивілізованого майбутнього.

Порівняно з конституціями ряду зарубіжних країн Конституція України, як зазначалося вище, проголошує чи не найбільш демократичні права і свободи совісті, але ці права і свободи, на жаль, грубо порушуються .

Ми вже говорили про те, що законодавча влада до цього часу не оновила, відповідно до сучасних умов, законодавства про релігійні культи. Більшість депутатів Верховної Ради шляхом утворення різного роду об’єднань з питань захисту чи заборони діяльності тих чи інших релігійних угрупувань цілеспрямовано розпалює ворожнечу між громадянами на грунті їх віровизнань. Майже всі політичні партії раз-по-раз і відкрито намагаються експлуатувати релігійні вірування громадян в своїх епізодичних амбіційних акціях та у виборчих компаніях.

Неприпустимо з точки зору Конституції, свободі совісті та здорового глузду веде себе щодо релігії виконавча влада. Вона, наприклад, не рахуючись з Конституцією України та з релігійними почуттями віруючих, майже постійно залучає до своїх публічних акцій представників тієї чи іншої православної церкви, здебільшого – церкви патріарха Філарета, що його Вселенським православ’ям позбавлено всіх санів, чернецтва і піддано анафемі. Таким чином виконавча влада дискредитує свої громадян інших православних церквів, а взагалі – громадян неправославних віровизнань.

Втручаючись в релігійно-церковні справи, держава немов би забуває, що її місія полягає в тому, щоб всі свої сили віддати найкращому влаштуванню життя свої громадян на землі, а не звалювати не себе турботи про те, як цих громадян щонайвірнішим шляхом відправити в царство небесне. Фактично, виконавча влада поклала на себе керівництво релігійними процесами в країні. Підкреслимо, виконавча влада, практично, зайнята не забезпеченням свободи совісті своїх громадян, а керівництвом релігійними процесами в країні. В руслі цього “керівництва” сам Президент тисне на представників чотирьох православних церквів, щоб вони об’єднувалися і утворювали з себе самостійну православну церкву, бо “в самостійній Україні повинна бути самостійна церква”. Потрібно зовсім не розуміти - і не цікавитись розумінням! - змісту церковного життя і суті релігійних переконань, відірватися від сучасності, щоб ставити собі такі нездійсненні завдання і такими чином діяти.

Глибоку стрбованість діями “деяких поліьтиків і чиновників, що вважають себе вершителями долі українського Православ’я, маючи при цьому лише приблизне уявлення про природу і суть Церкви”, - висловив Архієрейскький собор Української Православної Церкви (УПЦ) у заяві від 28 липня 2000 року. Собор засудив намагання світської влади “втручатися у життя церкви, вирішувати за церковний народ його проблеми… постійні спроби тиску на Церкву”; засудив спроби застосувувати до церкви “ті стереотипи, які сформувалися в політичному житті”; підходити з “політичними мірками до дуже складної проблеми автокефалії УПЦ, вішати на УПЦ ярлик “п’ятої колони Москви” тільки за те, що заради церкви ми визнаємо сьогодні більш доцільним зберегти молитовну канонічну єдність із Руською Православною Церквою”. “Церква, - наголосили архієреї УПЦ, - зобов’язана бути вище націіональних амбіцій і забобонів, тому що в ній немає ні елліна, ні іудея, ні обрізання ні необрізання, ні варвара, ні скіфа, ні раба, але все і у всьому Христос(Колосянам, 3:11).”

Схожі позиціії займають також віруючі та їх їєрархи всіх інших конфесій, за винятков хіба що зполітизованої верхівки Украінської Православної Церкви-Київський патріархат на чолі з Філаретом (Денисенко) та Української Греко-Католицької церкви, які настирно домагаються створення “національної”, державної церкви, що мала б перевагу над рештою релігійних конфесій.

Наша світська влада, що сформована з числа глибоко нерелігійних людей, хоче облагодіяти віруючих громадян України своїм Богом, перетворити благодатну для віруючих церкву на освятителя своїх неоковирних реформ. Причому, в досягненні своєї безглуздої мети виконавча влада не зупиняється навіть перед святотатством. А чим іншим можна назвати цьогорічне (2000-го року) демонстративне паломництво в пасхальну ніч верхівки керівництва держави по чотирьох ворогуючих, проклятих одна однією, храмах: Київського патріархату, Автокефальної церкви, Греко-уніатських віруючих та Московської патріархії. І скрізь високі державні мужі з однаковою “чистою совістю” молилися, а Президент в одній з них навіть… причастився Тіла і Крові Господа нашого Ісуса Христа, - без всякої там сповіді, без всякого говіння, без відстоювання бодай одної повної літургії? За такі дії, згідно канонів кожної з названих релігійних установ, керівництво України підлягає чотирикратному відлученню від церкви, Президент – анафемі, а митрополит Володимир, що згопалу причастив невігласа, - позбавлення сану і осудженню на вічні страждання в пеклі.

Або візьмемо релігійні “добавки” до сценарію інавгурації Президента Кучми, згідно з яким у православному Софійському соборі на голову Знову обраного представники різних конфесій виливали благодать: Бога Московської Патріархії, Саваофа Київського патріархату, Господа Української автокефальної церкви, уніатського Пана Бога, католицького Деуса, мусульманського Аллаха, іудейського Ягве, не рахуючи вже баптистських, адвентистських та пятидесятницьких узливань. Такого бузувірства і насильства над Богом та богами цивілізована історія людства не пам’ятає . Хоч записуй в рекорди Гінеса!

15 серпня 2000 року Президент Кучма Л.Д. офіційно звернувся до Архієрейського собору Російської православної церкви з вимогою про надання православ’ю в Україні стутусу автокефальної (самостійної) патріархії. А що? Тут ми маємо справу з тим же прямим, як дишло, далекосяжнім задумом: залучити цих “зненавистних москалів” до справи створення спочатку єдиного православ’я в Україні, а потім – державного православ’я на взірець Священного Синоду, а потім – чим чорт не жартує! – наступного разу збагатити сценарій посвяти в президенти ритуалом посвяти на царство і таким чином запровадити у себе “нєзалєжную” спадкоємну монархію... Кожний свідомий український націонал-патріот своєю думкою багатіє!

Ніякими розумними, правовими чи релігійними міркуваннями не можна виправдати витрату державних коштів на підтримку діяльності релігійних організацій, на побудову за державних кошт храмів. Кожна релігія має в самій собі достатні резерви, щоб за рахунок своїх віруючих утримувати саму себе, а то й займатися благодіяльність серед знедолених верств населення. А якщо вона не може утримувати саме себе, то лише в тому випадку, коли вона не потрібна віруючим.

На найвищому рівні запопадливість перед деякими релігійними організаціями виправдовується тим, що в роки Радянської влади церкву, мовляв, ображали, майно в неї забрали, служителів культу переслідували тощо. Не слід приходити в благочестивий захват від поривань державних структур, бо тут ми маємо справу саме з тими благими намірами, якими стелиться дорога в пекло. Адже сучасні можновладці при цьому мають на меті не розрахуватися з громадянами за гріхи колишньої, радянської, влади, а як мога яскравіше і огидніше продемонструвати свою ненависть до недавнього славного минулого нашого народу. З цією метою сучасна влада “розраховується” зі своїми громадянами за 1933 рік тим, що ставить пам’ятки та урочисто, як велике свято, відзначає Голодомор в Україні; нещадно зруйнувала кращу в світі систему медичного обслуговування і повертає своїх громадян до лікування мощами Пантелеймона, чудтотворними та міроточивими черепами святих, народними цілителями, білими відьмами та знахарями; дискредитувала всі напрямки освітньої і культурної роботи, витіснила з країни виплеканий радянською владою багатотисячний загін вищого світового рівня вчених і спрямовує підростаюче покоління на одержання освіти в дусі дореволюційного трирічного навчання в церковно-приходських школах; колишніх національних бандитів років Радянської влади підвела в ранг національних героїв самостійної України….

Слід також сказати, що успішна розбудова зусиллями держави і на державний кошт релігійного життя в нашій країні органічно пов’язується з занепадом життя духовного. Так, на одну побудовану чи заново відкриту церкву в Україні припадає закриття двох шкіл, чотирьох бібліотек, п’яти клубів, одного театру, палацу культури чи кінотеатру. До того ж, участь держави в будівництві храмів можна було б вважати благородною справою, якби вона, сучасна держава, вчасно і повністю розраховувалася перед своїми громадянами за свої власні борги: виплатила їм заробітну платню і пенсії, повернула б вкрадені якраз нею заощадження наших тружеників; забезпечила б їм за рахунок держави безоплатне навчання, лікування: надала всім роботу, як то по кожному пункту вимагає Конституція сучасної України. А сховати за будівництвом храмів своє вороже до простого народу обличчя, - це вже давно відоме лицемірство паразитарного чиновництва. Саме про нього писав наш великий Кобзар – Тарас Григорович ШЕВЧЕНКО в поемі “Сон”:

… А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки. –
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той щедрий та розкішний
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Та із нього, сердешного,
Кров, як воду точить!...

А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята: “Нехай, - каже, -
Може так і треба”
Так і треба! Бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте? –
Немає! Немає!
Шкода й праці. Схаменіться:
Усе на сім світі –
І царята, і старчата –
Адамові діти.

В своїх антиконституційних діях вище чиновництво посилається на начебто традиції українського народу, та звичаї в цивілізованих країнах Заходу. Але український народ не настільки дурний, щоб виплекати собі такі бузувірські традиції. А у сучасних цивілізованих країн наша влада нічому не хоче вчитися. А якби хотіла, то могла б навчитися тому, з якою наполегливістю цивілізовані країні - навіть ті, в конституціях яких значиться запис про релігію державну чи про релігію традиційну, - дбають про свободу совісті своїх громадян. Не будемо зараз говорити про Францію, Англію, Німеччину, Бельгію, Австрію, скандинавські країни чи Італію, де віруючі зараз складають від 15 до 45 процентів дорослого населення. В Україні, згідно разноманітним соціологічним дослідженням, віруючі складають всього 15-30% кількості дорослого населення. Візьмемо Сполучені Штати Америки, де віруючими вважають себе від 60 до 85 процентів громадян країни.

Один з найбільш впливових й авторитетних членів Верховного Суду США Гарри Эндрю БЛЭКМАН (Harry Andrew Blackmun: 1908-1999) говорив:

“Співробітництво держави і церкви в будь-яких сферах державного життя загрожує правам і свободам громадян навіть у тому випадку, коли і церква, і держава співробітничають не за примусом, а добровільно… Якщо держава в тому чи іншому випадку обрала для вшанування якусь конкретну релігію чи віросповідання, то це автоматично веде до дискредитації тих громадян країни, хто до цієї, вшанованої державними владами, релігії чи віросповідання не належать. В такому випадку держава ніяким чином не переконає своїх громадян в їх рівності перед законом і державою, якщо вона, держава, самим фактом публічного вшанування надає одній релігії чи віросповіданню перевагу над іншими релігіями чи віросповіданнями.” (З промови в 1992 році на судовому процесі: “Лі проти Вейсмана”)

Відомо, що 39-ий президент США Джимми Картер був глибоко віруючою людиною. Після закінчення свого президентського строку (1977-1981) Джимми Картер повністю присвятив своє життя пропаганді баптизму. Але за весь час свого президентства він жодного разу публічно не продемонстрував своїх віросповідних симпатій чи антипатій. Він говорив: “Я сповідував принцип відокремлення церкви від держави і ніяким чином не використовував повноважень президента, щоб якимось чином порушити цей принцип… Держава мусить стояти поза спробами здійснити свій бізнес на молитвах.”

Нинішній президент Білл Клінтон за власними релігійними переконаннями належить до одного з найбільш консервативних і морально ригористичних напрямків християнства - Південного Альянсу баптистів США (“Південні баптисти”). Відомо, що євангельський Ісус Христос рішуче засуджував статеву розпусту (Євангеліє від Матвія, 5:28). Проте в час публічного скандалу і судового процесу в справі стосунків президента Картера з Монікою, ні президент не апелював до церкви баптистів, ні церква баптистів не висловлювала своєю думки з приводу баптиста Білла. Для баптистів Білл Клінтон на той час був не членом їх церкви, а Президентом США і відповідав за свою поведінку не перед баптистами, а перед громадянами і виборцями США. Як відомо, 13 серпня 2000 року Білл Клінтон на одному з молитовних зборів євангелістів виступив з особистим покаяння в гріхах статевих стосунків з Монікою Лівінською. Він каявся перед Богом і громадою віруючих євангелістів. (А чому не громадою баптистів? – можна лише здогадуватися.) Окрім очищення своєї релігійної совісті Білл Клінтон потаємно мав на увазі і наступний з’їзд Демократичної партій, що розпочав свою роботу 14 серпня. Таким чином нинішній Президент США вирішив підтримати на наступних президентских виборах свого коллегу віцепрезидента Гора та його напарника – правовірного іудея та морального ригориста Лібмана.

В демократичних країнах поширення християнства закріпилася демократична і християнська думка про те, що коли держава втручається в релігійні справи, то вона, держава, має при здійснює не божественні, а свої диявольські наміри. Найстаріший державний діяч США, сенатор Південної Кароліни Сем Джон Ервін Молодший (Sam J. Ervin, Jr. (1896-1985) говорив: “Якщо релігію залучають до державних справи, - свобода громадян гине. Якщо ж державні справи примішуються до релігії, - святість релігійної віри тьмяніє”. А тому, продовжував він: “Державу і церкву повинна розмежувати така висока стіна, через яку з обох боків ніхто не міг би перелізти”.

У відповідності з законами про свободу совісті у всіх державних установах США заборонено виконання будь-яких релігійних культів, (В Англії, наприклад, водіям таксі законодавчо забороняється вести зі своїми пасажирами розмову про секс, про політику і…про релігію, оскільки обмін думками з цих тем може передувати злочину або стимулювати ворожнечу між ними.) Присутність в приміщеннях будь-яких ознак релігії Так, Верховний суд США заборонив проведення богослужінь або молитов в державних школах, заборонив учням приходити на уроки з ознаками своєї релігійності (хрестиками на шиї, в єрмолках чи відрощеними пейсами) розвішувати на стінах ікони чи картини релігійного змісту. З шкільних програм та з бібліотек вилучено Біблію, Коран, Талмуд та інші релігійні чи богословські книги. Всі предмети в державних навчальних закладах та в приватних навчальних закладах, що видають дипломі державного значення, предмети вивчаються в строго науковому напрямку без домішки богословського тлумачення тих чи інших тем… Таке ставлення держави до релігії ніяким чином не вважається якимось обмеженням релігії чи релігійних свобод віруючого. Навпаки, саме таке ставлення держави до релігії забезпечує свободу совісті віруючим і невіруючим, робить неможливими вороже зіткнення громадян країни на грунті ставлення до релігії чи якогось віросповідання і в той же час повну свободу вираження кожному своїх світоглядних принципів та уподобань. І це при всьому при тому, що в США немає ніякого окремого державно-адміністративного органу, який займався б регулюванням відношення муж державою і релігією чи між самими релігіями! Як бачимо, повне і послідовне забезпечення свободи совісті само собою регулює відношення між віруючими і невіруючими, між релігіями та між церквою і державою.

В цьому плані варто зазначити, що в США на сьогоднішній день існує та вільно діє 1.5000 різних церквів, віровизнань і релігійних сект. Одного баптизму нараховується 75 напрямків. Віруючими США збудовано 360.000 культових споруд: храмів, костелів, молитовних домів, синагог, мечетів, пагод… І все це при тому, що кожне релігійне направлення вважає, як то і годиться, лише свої релігійні вірування єдиною і абсолютною Істиною, а решту релігій - ворожим Господу Богу Заблудженням.

До цього слід додати, США існує декілька сот міжнародних, загальнодержавних та регіональних організаціях, що ведуть наступальну атеїстичну пропаганду: читають лекції, проводять дискусії, видають монографії, журнали та книги, ведуть цикли на радіо та телебаченню; науково розвінчують церковні “чудеса”, різного роду “цілительства” і паранормальні явища; виготовляють художні та науково-популярні кінофільми, частину з яких періодично демонструються і в Україні. Найбільш знаними в цьому відношенні є “Американські атеїсти”, “Об’єднання атеїстів”, “Міжнародний Гуманістичний Союз”, студентський “Альянс кампусів вільнодумців”, рух “Свобода від релігійного фундаменталізму”, “Комітет по науковому вивченню паранормальних явищ”, “Американські скептики”, “Товариство Бертрана Рассела”, “Американська асоціація раціоналістів” тощо. Доречі, в США з 14 по 17 серпня по всій країні проводяться демонстрації протестів з приводу окремих фактів порушення властями деяких штатів та міст конституційних прав громадян США на свободу совісті.

Отже, здобувши самостійність, Україні не слід з заплющеними очима іти своєю дорогою “туди, не знаю куди”, а варто відкрити очі, роздивитися навкруги і, якщо не вистачає свого власного глузду, спробувати приміряти на себе краще з побаченого.


Посмотреть и оставить отзывы (0)


ПРОЕКТЫ

Рождественские новогодние чтения


!!Атеизм детям!!


Атеистические рисунки


Поддержи свою веру!


Библейская правда


Страница Иисуса


Танцующий Иисус


Анекдоты


Карты конфессий


Манифест атеизма


Святые отцы


Faq по атеизму

Faq по СССР


Новый русский атеизм


Делитесь и размножайте:




Исток атеизма Форум
Рубрики
Темы
Авторы
Новости
Новый русский атеизм
Материалы РГО
Поговорим о боге
Дулуман
Книги
Галерея
Юмор
Анекдоты
Страница Иисуса
Танцующий Иисус
Рейтинг@Mail.ru
Copyright©1998-2015 Атеистический сайт. Материалы разрешены к свободному копированию и распространению.