Немецкая классическая философия  


В Колыбель атеизма Гнездо атеизма Ниспослать депешу Следопыт по сайту

Глагольня речистая Несвятые мощи вече богохульского Нацарапать бересту с литературным глаголом


 
РУБРИКИ

Форум


Новости


Авторы


Разделы статей


Темы статей


Юмор


Материалы РГО


Поговорим о боге


Книги


Дулуман


Курс лекций по философии


Ссылки

ОТЗЫВЫ

Обсуждаемые статьи


Свежие комментарии

Непознанное
Яндекс.Метрика

Авторство: Дулуман Е.

Немецкая классическая философия


24.02.2009 Философия/История

Проф. Дулуман Є.К.
 
 
 
 
5.Німецька класична філософія

1. Місце німецької філософії кінця 18 та всього 19 століття в історії філософської думки

З кінця 18 століття стало очевидним, що існуюча в цей час філософія (Філософія Нового часу) вже вичерпала себе. Вона вже не могла ні світоглядно узагальнити досягнутий на той час рівень людського пізнання, ні служити основою наступного розвитку наукових знань. Наука цього часу вже переступила рамки механічних поглядів на світ Декарта, Лейбніца, Ньютона. Наука на практиці показала діалектичну суперечливість дійсності, її постійну змінюваність. Філософськи узагальнити стан і рівень досягнутого наукою пізнання світу і тим самим відкрити шлях новим, небаченим в історії людства науковим відкриттям у всіх галузях знань, лягло на плечі німецьких філософів.
Німецька філософія  18 – 19 століття займає винятково важливе місце в історії розвитку філософської думки. Її положення можна уподібнити положенню грецької філософії в античному світі. Фрідріх Енгельс, а за ним весь марксизм і абсолютна більшість дослідників та філософів вважають цю філософію класичною. Така атестація німецької філософії того часу цілком виправдана

2. В якому  значенні німецька філософія 18 – 19 століття вважається класичною?

Німецька філософія кінця 18 та всього 19 століття, по-перше, є вершиною світової філософської думки, оскільки в ній філософія показала себе в найбільш «чистому» вигляді. Вона, за словами Гегеля[1], засобами руху світоглядних категорій показала нам світ і наше місце в цьому світі. Вона, по-друге, дала нам повну і закінчену систему вирішення всіх світоглядних проблем. Німецька філософія того часу стала вищим рівнем і в той же час завершенням розвитку античною, а звідсіль – і власне європейської філософської думки. Вона розв’язала всі проблеми і таким чином, що  і як вгни були започатковані ще в умовах культури античної.
Узагальнюючи сказане, слід сказати: німецька класична філософія є не лише вищим рівнем, але також й завершенням розвитку європейської філософської думки. Це зовсім не означає, що розвиток філософської думки закінчено і німецькій класичній філософії. Зовсім ні! Як не може зупинитися розвиток змісту наших поглядів на світ і наше місце в ньому, точно так же не може зупинитися розвиток філософської думки народами ще існуючої європейської культури. Але все ж таки ватро визнати, що після німецької класичної філософії, що після німецької класичної філософії розвиток  філософії європейських народів виходить за рамки власне європейських народів і розпочинає розвиватися в світовому масштабі. Це – по-перше. А по-друге, в рамках самої європейської культури розпочинають розвиватися окрім традиційних з античних, так же на основах в минулому чужих і, за останні роки, ворожих духу і основам античної філософії.

3. Соціально-культурні умови та джерела німецької класичної філософії

3.а. Якщо стати на позиції культурної соціології, – є й така «наука» чи навчальна дисципліна, -  яка тупо твердить, що темпи та рівень розвитку духовної культури як окремої особи, так і всього суспільства залежить і забезпечується лише станом та рівнем розвитку матеріального благополуччя, що «Соціальна/індивідуальна свідомість визначається соціальним/індивідуальним буттям», то саму появу німецької класичної філософії слід було б визнати за чудо. Але чудес ні в природі, ні в суспільному житті, ні в функціонуванні суспільно/індивідуальної свідомості чи духу не буває. А якщо їх існування  кимось і десь припускається, то ні реальна дійсність, ні вивчаючій цю дійсність науці до таких допусків немає ніякої справи. Феномен німецької класичної філософії дає нам додаткове підтвердження того закономірного факту, що не тільки «свідомість залежить від буття», не лише «Буття первинне, а свідомість – вторинна», але й те, що між свідомістю/духом з одного боку та сукупність матеріального буття с другого існують не лише певним чином підпорядковані стосунки, а й складні взаємостосунки, включаючи відносну самостійність обох факторів і їх взаємодію один на одного. Після цих необхідних застережень звернемось до розгляду соціально економічних умов Німеччини, в лоні якої визріла та проявила себе німецька класична філософія.
   3. На відміну від Англії, Франції, Голландії Німеччина протягом всього 17 та 18 століття залишалася вкрай відсталою країною. На той час вона гордо називала себе Священною імперією, а фактично була конгломератом 300 «самостійних» карликових держав. А в кожній з цих «держав» князь був  необмеженим владикою і тираном. Соціально-політичний стан та психологічний клімат в цій «Священній імперії» дуже добре, повторюючи інших авторів, описано словами молодого Фрідріха Енгельса. «Ніхто (в цій країні – Є.Д.) не відчував себе добре. Ремесло, торгівля промисловість і землеробство країни були доведені до самих нікчемних розмірів. Селяни, ремісники і підприємці страждали подвійно – від паразитарного керівництва і від поганого стану справ. Дворяни і князі находили, що, хоча вони видушували всі соки зі своїх підлеглих, їх прибутки не могли встигати за зростом їх витрат. Все було паскудно, по всій країні панувало всезагальне невдоволення. Ні освіти, ні засобів впливу на свідомість мас, ні свободі друку, ні суспільної думки не було навіть будь якою мірою торгівлі с іншими країнами – нічого окрім підлості та себелюбства. Увесь народ був просякнутим низьким, рабським, жалюгідним торгашеським духом. Все прогнило, розхиталось, готово було рухнути, і не можна було навіть сподіватись на благотворну зміну, тому що нація не мала в собі сили навіть на те, щоб прибрати труп віджилих установ».[2] Якраз в цих, подібним в сучасним СНД, умовах і проростала духовна квітка  загальноєвропейської культури. Молодий Маркс про класиків німець культури, до ряду яких зараховував і себе, писав6 «Ми – філософські сучасники теперішнього століття, не будучи його історичними сучасниками. Німецька філософія – продовження німецької історії в ідеї». [3]
3.в.  Важливу роль в підготовці появи німецької класичної філософії відіграли діячі національної просвіти. Патріотично налаштована інтелігенція – можна сказати, «змовившись» - взялася за справу національної самосвідомості і патріотизму німецького народу, його освіти. Свої зусилля німецька патріотична інтелігенція об’єднала, утворивши загально німецьку організацію – Гурток «Буря та натиск» ("Sturm und Drang"). Вона виступила за повсюдне утвердження в культурі народної німецької мови. Замість незрозумілої масам латини; прославлення минулого німецької нації і утвердження культу героїв; за всезагальну освіту і прославлення науки, розуму замість містики, ірраціоналізму та релігійного пієтизму. Діячі німецької просвіти кінця 18 століття поряд з закликами до народу та інтелігенції самі плідно діяли в цьому напрямку, створюючи шедеври німецької культури, що стала набувати всесвітнього значення. 
Вважається, що сутність німецької просвіти в найбільш досконалій формі виразили поети Фрідріх Готліб Клопшок (Klopstock) [1724-1803] в епічній поемі на євангельську тему: «Месіада» (1773) та оди на честь Французької революції:  «Вони, а не ми»(1790). Фактичним ідеологом німецького освітнього руху був пастор і солідний філософ Йоган Готфрид Гердер (1744-1803). Гердер обґрунтував необхідність зв’язку художньої творчості з суспільним життям, виступив за реалізм мистецтва. Ним написано філософські твори: один під  назвою «Бог», в якому дано ґрунтовний аналіз ідеї Бога в її релігійному та  філософському розумінні, та «Метакритика» з глибоким філософським аналізом процесу пізнання.
Найбільшого розквіту німецьке просвітництво досягає в творчості геніальних представників художньої літератури, драматургії і театру: Готхольда Ефраїма Лессінга (1729 – 1781). Йогана Христофа, Фрідріха Шиллера (1759 – 1805) та Йогана Вольфганга Гете (1749 – 1832). Творчість цих діячів (Лессінга – «Лаокоон, або  про межі живопису та поезії», «Гамбурзька драматургія», «Місіс Сара Сімпсон», «Міна фон Бернхельм», «Емілія Галотті», «Натан Мудрий»; Шиллера – «Розбійники», «Лукавість і любов», «Дон Карлос», «Марія Стюарт», «Вільгельм Тель»; Гете – «Страждання молодого Вертера», «Римські елегії», «Фауст») увійшли в скарбницю світової культури і до цього часу не втратили своєї актуальності.
Підсумком і вершиною просвітницького руху в Німеччині 18 – 19 століття була творчість геніального Йогана Вольфганга Гете. В світовому масштабі він був і навіки залишиться неперевершеним геніальним художником. Наряду з цим він виявив себе непримиренним борцем проти феодалізму, з соціальним злом:
Той гідний жити у свободі,
Хто йде за неї в смертний бій
За мірками свого часу Гете був крупним вченим і крупним філософом. Йому належить ряд відкриттів в галузу біології (наприклад, відкриття руда- ментальної міжщелепової кісточки у людини, явища метаморфозу в рослин). Він рішуче відстоював позицію всемогутності людського пізнання перед безсиллям релігійних вірувань. «Хто йде за наукою, - писав він, - той не має потреби в релігії». Природа самодостатня і немає потреби в яких би то не було богах, ні в яких управителях Всесвітом. Все в світі відбувається природно, без втручання чи прояву чогось надприродного, відбувається за притаманними дійсності діалектичними законами:
В одну й ту річку
Двічі не вступить.
В Пролозі до «Фауста» природа про саму себе оголошує:
 
В бурі діянь, в хвилях буття
Я підіймаюсь,
Я опускаюсь.
Смерть і народження
У морі вічному
Рух і життя
У вічному просторі
В одній з філософських статей він пише: «Природа – все, а людина частина цієї природи. Вона вивела мене в світ, вона ж і виведе мене з нього. Я довірився їй. Нехай розпорядиться мною. Вона не може зненавидіти  своє творіння… Вона – твердиня. Її поступ розмірений, винятків вона не знає. Її закони непохитні… Природа вручила нам шахову дошку, і у нас немає ні можливості, ні бажання вийти за її межі. Це вона нарізала для нас фігури, надала їм значення  і властивості, які мало-по-малу стають нам відомі».
В проблемах теорії пізнання Гете займав позиції сенсуалізму. «Людина, -  писав він, - поставлена, як істота діюча, в середовище дійсного світу і одарена такими органами, що може пізнавати і творити дійсне, а поруч з ним – можливе. Всі нормальні люди переконані в своєму власному існуванні і в існуванні оточуючого середовища». «Хто не довіряє своїм відчуттям, той дурень і у нього обов’язково зайде ум за розум.  …Почуття не обманюють, обманюють судження». В інтелігентному світі всім відомі слова Гете з його «Фауста»:
 
Суха теорія, мій друг,
 То живе  древо буйно зеленіє
 
Особисто я, другим джерелом і передумовою німецької класичної філософії назвав би німецьку мову, яка своїм словарним запасом, своєї гнучкістю і необмеженою здатність до створення все нових і нових зрозумілих німцю абстракцій і понять, своєю конструкцією речень та висловлювань в найвищій мірі пристосована до викладу філософських думок і до самого філософствування. Мова філософських творів для незнаючих німецької, звичайно, важкувата. Не випадково, коли молодий французький студент Огюст Конт, майбутній засновник філософії позитивізму, письмово звернувся до Гегеля з проханням викласти йому заміст своєї філософії коротко, загально доступно і французькою мовою, геній німецької філософії йому відповів: «На жаль, мою філософії не можна викласти ні коротко, ні загальнодоступно, а тим паче – по-французьки».
5.д. І нарешті, джерелом німецької класичної філософії був безсумнівний талант і величезне працелюбство самих філософів. Всі вони досконало і творчо засвоїли спадок всієї попередньої їм європейської філософської думки, рухались в річищі багатої спадщини вітчизняної культури, особливо творчості філософів Нового часу: Готліба Лейбніца, Християна Вольфа (1679 – 1754), Олександра Готліба Баумгартена (1714 – 1762). Будучи німцями, будучи класиками німецької філософії, вони творили на найвищому рівні європейської і світової філософії, до якої повністю і належать.
До числа представників Німецької класичної філософії відноситься: Еммануїл Кант (17245 – 1804), Йоган Готліб Фіхте (!762 – 11814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775 – 1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1830), Людвіг Андреас Фейєрбах (1804 – 1872)  та Карл Маркс 1818 – 1882). На розгляді їх філософських поглядів, зокрема – в галузі теорії пізнання, ми і зупинимось більш детально.
 

2. Імануїл Кант

1. Життя,  наукова і філософська творчість

 
Імануїл Кант народився 22 квітня 1724 року в прусському місті Кенігсберзі (зараз – Калінін Російської Федерації) хворобливою дитиною. Після закінчення місцевої гімназії, в якій окрім передбачених програмою навчанних дисциплін хлопець вивчав під керівництвом професора Мартина Кнутцена лейбніце-вольфіанську філософію і праці Ісака Ньютона.

Після закінчення Кенігсберзького університету (1745) Кант 9 років працював вихованням недорослів у різних сім’ях  заможних людей німецьких князівств. В 1746 році помирає батько Імануїла Канта. В 1755 році Кант повертається в Кенігсберзький університет і в рідному місці безвиїздно проживає до самої своєї смерті.  Його приймають на роботу в Кенігсберзький університет, в кому він проходить всі щаблі просування по службі від асистента (15 років) до професора і ректора університету. Тут він читав курси з метафізики (так тоді називався курс філософії), логіки, математики, механіки, географії, антропології і загальної історії природи.
Творчу діяльність Імануїла Канта дослідники ділять на два періоди. Перший з них – це період Ранній, Науковий, Дофілософський або Докритичний. Цей час був присвячений виключно науковим працям, яких Кант опублікував чимало. Звичайно, Кант увійшов в історію людства, перш за все, завдяки своїм філософських творам. Але якби він не написав жодного філософського твору, ім’я його залишилося б вписано в історії розвитку наукових знань.. Кантом написані твори по всім тим дисциплінам, які він читав студентам. В 1747 році двадцятитрихрічний вчений опублікував свою першу працю  «Думки з приводу справжньої оцінки живих сил» (Gedanken von der wahren Schatzung der lebendigen Krafte). В 1775 році була опублікована докторська дисертація  «Про вогонь» (De Igne) и праця латинською мовою «Нове пояснення перших основ метафізичного знання» (Principiorum Primorum Cognitionis Metaphysicae Nova Dilucidatio). В цей же час він пише ряд робіт з фізики, астрономії і математики, в яких виклав своє бачення походження Сонячної системи. В них він спробував здійснити думку Декарта, що в свій час говорив: «Дайте мені матерію, и я покажу вам, як виник Всесвіт». Пізніше французький математик П’єр Лаплас ( 1749 – 1827) підтвердив думки Канта математичними розрахунками, і в історії увійшла їх спільна концепція під назвою «Канто-лапласівська теорія походження Сонячної системи». Кант розкрив приховану суть приливів/відпливів і довів гальмівну дію Місяця на обертання Землі навколо своєї вісі.
Другий період в творчій діяльності Канта названо періодом філософським або Критичним. Він відкривається публікацією класичних філософських творів, назва головних з них розпочинається зі слова критика. В 1781 році, на 57 році свого життя Кант публікує свій перших знаменитий філософський твір – «Критика чистого розуму» (Kritik der reinen Vernunft). Потім в 1785 році була опублікована його «Основоположення до метафізики звичаїв» (Grundlegung zur Metaphysik der Sitten), в 1790 – його класичні  «Критика практичного розуму» (Kritik der praktischen Vernunft) и "Критика здатності суджень"( Kritik der Urtheilskraft); в 1793 році – «Релігія в межах лише розуму». Кант написав також ряд інших філософських праць.
Помер Кант у восьмидесятирічному віці – в 1804 році.
 
2. Місце гносеології в системі філософії Канта
Кант визначав філософію як науку, яка дає людині знання про його призначення в світі. За його словами, філософія має відповісти нам на такі щонайважливіші питання:
1. Що я морже знати?
2. Що я (виходячи з вірних світоглядних знань) повинен робити?
3. На що я можу сподіватись?
4. Що таке людина і в чому її призначення та щастя?
Кант розпочав писати свої твори після 55-літнього віку. До цього часу він глибоко вивчив погляди своїх попередників. Особливий вплив на нього справив творчість Декарта, Юма та вчення Лейбніце-Вольфіанської школи, що неподільно панувала на той час у всіх університетах Західної Європи. В наслідок він прийняв рішення дати відповідь на актуальні на його час проблеми філософських знань. Головною з них, на думку Канта була, перш за все, теорія пізнання. Свої власні погляди він вирішив викласти у вигляді критичного розгляду на пізнання своїх попередників. Звідсіль і назва його головних творів розпочинаються зі слова «Критика»:  а)чистого розуму, б)практичного розуму і в) здатності суджень.
Перш ніж розпочати що-небудь пізнавати, писав Кант, потрібно дослідити сам інструмент пізнання і його можливості у всіх його аспектах. Сучасники говорили, що Кант «пропонує накинутись на істину з кілками і дрючками». Потім Гегель, критикуючи вихідні позиції Канта, з єхидцею писав, що «дослідження пізнання можливе лише в процесі пізнання.  І розглянути так званий інструмент пізнання означає не що інше, як пізнавати його. Але бажання пізнавати до того, як ми пізнаємо, таке ж безглуздя, як і «мудрий» намір того схоласта, який хотів навчитись плавати до того, як кинутись у воду».
На відміну від своїх попередників Кант поставив перед собою завдання створити наукову, теоретично і науково бездоганну, теорію пізнання. «Метод пізнання, писав він, -  має бути науковим в супереч «природному» методу, що  є сам по собі в здоровому людському глузді. Науковий метод не переслідує ні догматичної (Вольф) ні скептичної (Юм) мети… Цей шлях є максимою, згідно з якою не слід приймати за істину лише за умов після повною перевірки принципів. (Роздуми про метафізику. -  Reflexionen zur Metaphysik, XV111, 293).
Кант вважає, що є лише два шляхи до створення теорії пізнання. Перший полягає в тому, що еталоном виставляються предмети природи, а другий – в тому, щоб при такому співставленні еталоном вважати наші ідеї та уявлення. Свій підхід до процесу пізнання Кант вважав коперніківським переворотом в філософії  бо якщо до Канта  наше пізнання крутилося навколо предметів (чи відповідає наше уявлення предметам?), то Кант примусив  предмети крутитися навколо людини (чи ж відповідають предмети нашим уявленням про них?).
 

«До цього часу вважали, - пише він, - що все наше пізнання повинно відповідати предметам… А. можливо, варто спробувати, чи не виконаємо ми це завдання метафізично краще, якщо припустимо, що предмети мають бути відповідними нашому пізнанню?»
 Кант. Сочинения, том 3.М.,1964, стр.87

3. Феномен и Ноумен в філософії пізнання Канта

Отже, вихідний принцип філософії Канта: Перш ніж розпочати пізнавати, необхідно дослідити інструмент пізнання, свідомість людини та його можливості. Свідомість людини, пише родоначальник німецької класичної філософії, сприймає лише «Феномен» (те, що являється, показується, доходить до нас через відчуття) явищ і предметів, але для свідомості назавжди залишається недоступним «Ноумен» («річ в собі», "Ding an sich") - то, чим явище/річ є насправді, саме по собі, не залежно від наших відчуттів та чуттєвого сприйняття).

«Поняття ноумену, тобто речі, яку потрібно мислити не як предмет відчуття, а як річ в собі (Ding an sich) мислити виключно за допомогою чистого розуму, не має в собі нічого суперечливого, оскільки про почуття не можна твердити, що воно є єдиним знаряддям  пізнання. Потім, це поняття необхідно для того, щоб не поширювати сприйнять відчуттями на сферу речей в собі, отже, щоб обмежити об’єктивну значимість чуттєвого споглядання (адже вся решта, на що поширюється чуттєве споглядання, називають ноуменальним саме для того, щоб показати, що сфера чуттєвого споглядання не поширюється на все, що мислиться розсудком). Але, в решті решт,можливість таких ноуменів вбачити не можна, і поза сферою явищ все залишається для нас пустим, другими словами, ми маємо розсудок , що проблематично поширюється  дальше сфери явищ, в той же час у нас немає такого споглядання, і ми не  скласти собі поняття про таке можливе споглядання, завдяки якому предмети могли б бути доступними для нас поза відчуттями, а розсудок можна було б асерторично[4] поширити за межі відчуттєвого спостереження…  Отже, поняття ноумена є лише демаркаційне поняття, яке служить для обмеження претензій почуттєвості і тому має інше негативне застосування. Одначе, воно не вигадане довільно, а пов’язано з обмеженням почуттєвості, хоча і не може встановити нічого позитивного поза її сферою».
Кант. Сочинения, том 3.М.,1964, стор.309 - 310

4. Почуттєва ступінь пізнання в гносеології Канта

Пізнання, по Канту, проходить три рівні. Перший, начальний з них, він називає рівнем почуттєвого споглядання. Його можливості і зміст обумовлені, з одного боку,  специфікою органів відчуття (в цьому плані Кант цілком поділяю погляди Юма), а з іншого – притаманним відчуттям апріорним (незалежних від досвіду) форм споглядання.
 

 [В філософії знання та уявлення, які людина одержує через свій досвід називаються знаннями та уявленнями апостеріорними ( від грецького  «a posteriori» - з досвіду, після досвіду), а знання та уявлення, які передують досвіду (до досвідні) називаються апріорними  («a priori» - до довіду, первісні). В більшості публікацій – інколи також в словниках – пишеться, що цей термін і поняття введені у вжиток Кантом, що не зовсім так. Вислів «апріорі» вживається ще з часів стародавньої Греції. Правда, в розуміння цього поняття філософами різних часів вкладався різний зміст. Так, Арістотель словом «апріорі» означував те, що передує чому-небудь, - здебільшого причину, що передує наслідку. Він казав, що знання апріорі кожної речі приводить нас до пізнання причинної закономірності в світі. Декарт вживав цей термін для означення першого джерела знань. Таким апріорним джерелом знань, з якого дедуктивним методом здобувались нові знання, був постулат «Я мислю, отже я існую». Цей постулат, за Декартом, по-перше, не включає в себе внутрішнього протиріччя, а по-друге – не вимагає якогось підтвердження на практиці, в досвіді.  Таким же апріорним, поза досвідним, він вважав знання математичні. Думки Декарта на апріорізм поділяв Гоббс, Локк і Юм. Кант же в поняття апріорі, апостеріорі вкладав новий, свій зміст.]

Апріорними, набутими не з досвіду, Кант вважав такі форми почуттєвого сприйняття, яким для людини є Простір та Час.
Сприйняття простору і часу, за Кантом, не набувається людиною в наслідок власного досвіду, а властиві їй, людині, до всякого досвіду. Свідомість лише користується вже начально притаманними їй апріорними формами, завдяки яким людина приводить в порядок наше сприйняття дії на наші почуття зовнішньої (ноуменальної) дійсності. Завдяки апріорності простору наша свідомість упорядковує феномени дійсності одне поруч і іншим, а апріорність часу упорядковує для нас феномени дійсності один після одного. Саме завдяки апріорно притаманним нам формам почуттєвого споглядання й можливе почуттєве пізнання. Таким чином, сприйняття нам речей в просторі і часі є продуктами активності свідомості, за принципами начально притаманним йому апріорних форм сприйняття дійсності.
 

5. Рівень розсудкового, раціонального, пізнання

 в гносеології Канта

 
Наступним, другим, рівнем нашого пізнання є пізнання раціональне. Він вище  рівня почуттєвого пізнання і якісно відрізняється від нього. На рівні попереднього, почуттєвого, пізнання людина має справу з почуттями, завдяки яким в свідомості людини утворюються уявлення, другими словами – конкретно-відчуттєві образи предметів та явищ. А раціональне пізнання відбувається не через відчуття, а за допомогою розсудку, який оперує уже  конкретно-відчутєвими образами не залежно від наявного в цей час чуттєвого сприйняття предметів та явищ. Завдяки діяльності розсудку в свідомості людини утворюються поняття. Поняття, за Кантом, утримують в собі не уявлення про навколишню дійсність, а знання сутності предметів та явищ. Ось що і як писав про це філософ:

"Наші знання виникають з двох джерел душі: перше з них є здібність одержувати уявлення (сприйнятливість до вражень), а друге – здібність пізнавати через ці уявлення предмет (спонтанність понять). Шляхом першої здатності предмет нам дається, а шляхом іншого – мислиться у відношення до уявлень (як до феноменів, що наявні в душі). Отже, споглядання і поняття є початки всього нашого процесу пізнання, оскільки ні поняття без відповідного їм до деякої міри спогляданням, ні споглядання без понять не можуть дати знань… Наша природа така, що споглядання можуть бути лише почуттєвими, тобто утримувати в собі лише наслідки того, яким чином предмети та явища діють на нас. Здатність мислити предмет відчуттєвого споглядання є лише у розсудка. Без почуттєвості жоден предмет чи явище не даються нам, а без розсудка про жоден з них не можна було б помислити. Думки без змісту пусті, споглядання без понять сліпі. А тому в однаковій мірі необхідно робити відчутними (тобто приєднувати до них споглядання) предмети та явища, а свої споглядання осягати розсудком (verstandlich zu machen), тобто – підводити їх під поняття. Ці дві здібності не можуть виконувати функції одна одної. Розум нічого не може споглядати, а споглядання нічого не може мислити. Лише від їх поєднання може утворюватися знання. Одначе, це не дає нам права змішувати міру і значення участі кожного з них; є підстави ретельно відокремлювати і відрізняти одне від одного»
Кант. Сочинения, том 3. Москва, 1964, стр. 154-155.

 
Яким же чином розсудок з накопичених почуттєвим спогляданням уявлень «здобуває» знання сутності предметів та явищ? Кант вважає, що це здійснюється завдяки вродженим властивостям розсудка. Ці вроджені властивості він назвав апріорними для розсудку. Останні, на думку Канта, не набуваються людиною з досвіду чи шляхом навчання, а закладені в розсудок апріорно. Ці апріорно вроджені людському розсудку властивості Кант назвав категоріями чистого розсудку, іншими словами – всезагальними і необхідними категоріями наукового мислення.. Таких категорій, за Кантом, 12, що об’єднуються між собою в чотири групи: категорії Кількості (одиничного, всезагального і особливого), категорії Якості (наявність, відсутність і обмеження), категорії Відношення (субстанція/акциденція, причина/наслідок, взаємодія), категорії Модальності (можливість/неможливість, існування/неіснування, необхідність і випадковість).
Кант пояснює, так би мовити – «механізм» опрацювання розсудком наявних в свідомості людини почуттєвих уявлень, таким чином. Розсудок спочатку виявляє в наших почуттєвих уявленнях (представлениях)  ті чи інші ознаки і завдяки своїй, розсудковій, апріорній здібності сортирує та  зв’язує їх (уявлення та поняття) між собою в рамках зазначених категорій наукового мислення. В ці категорії можна вкладати ті уявлення (представления), що їх  утворює  свідомість людини завдяки почуттєвому спогляданню. Лише в наслідок виконаної розсудком роботи стає можливим наше логічне (розсудкове) мислення. Якби, за думкою Канта, цих апріорних категорій в розсудку не було, то не було б логічного мислення, не відбувався б і процес пізнання.
Кантівські категорії розсудку відіграли велику роль в розвитку не лише філософської думки, але й в розвитку духовної культури взагалі. Перш за все підкреслимо, що Кант  своїм вченням про категорії розсудку поклав плідний початок розвитку категорій всієї німецької класичної філософії, вершину категоріального апарату досягнуто в філософії Гегеля. Сам Кант уже визначив основну групу категорій філософського мислення, назвав їх діалектичне протиріччя та взаємозв’язок. В працях Канта вже проглядається гегелівський підхід до розгляду діалектики розвитку природи, суспільства та мислення: теза (одиничне, наявність, можливість…) – антитеза ( множина, відсутність неможливість…) синтез (всезагальність, взаємодія…) Це – по-перше. А по-друге, категорії розсудку покладені в основу кантіанської логіки, що її плідно розробляють і в наш час. Одним з прикладів такої  може бути підручник з Логіки професора МДУ Асмуса.
 

6. Пізнання чистого розуму в гносеології Канта

 
Третім найвищим рівнем пізнання, за Кантом, є пізнання чистого розуму. На цьому рівні людина намагається пізнати те, що ніяким чином не доступно пізнанню ні шляхом відчуттєвого споглядання, ні засобами розсудку (шляхом суджень, логічного мислення). Це стосується істин самого високого, найвищого, абсолютного рівня. До них  Кант відніс три групи ідей:
1. Психологічні ідеї чистого розуму (ідеї про душу людини, про її смертність і безсмертя); 2. Космологічні ідеї чистого розуму (ідеї про Космос, його нескінченість, початок і кінець); 3. Теологічні ідей чистого розуму (ідеї про Бога, про його сутність та існування).
Оскільки всі ці ідеї-проблеми не можуть бути розв’язані розумом, то Кант називає їх антиноміями чистого розуму. Філософ доводить, що з однаковими підставами розсудок може довести, що у людини душа є і що її немає; що матерії можна ділити до нескінченності і що ділення матерії до нескінченності немає; що Космос кінечний і нескінчений, що в ньому панує необхідність і що панує випадковість; що Бог є і його немає. Кант вважає, що в галузі проблем чистого розуму не може бути доказових і для всіх переконливих рішень.
 

7.Бог, релігія і теорія пізнання Канта

 
Будучи за своїми власним світоглядом переконаним атеїстом, Кант свій висновок стосовно чистого розуму переконливо проілюстрував аналізом доказів існування Бога. В його час (і в наш то же) богослови та деякі богословствуючі філософи твердіть, що існування Бога є достовірним науковим фактом і на користь цього наводять чисельні факти. Кант для прикладу взявся проаналізувати ті докази існування Бога, які в його час вважались (і зараз вважаються) класичними, тобто найбільш переконливими, неперевершеними і неспростовними. Ми зараз не будемо викладати чи переповідати суть цих доказів, не будемо також аналізувати сутність кантівських спростувань цих доказів. Скажемо лише, що Кант класичним чином довів безпідставність всіх цих класичних доказів на користь існування Бога і тим самим вніс вагомий внесок в розвиток атеїстичної думки. Тут лише нагадаємо, що критикою доказів існування Бога Кант викликав до себе ненависть церковників та богословів. Доходило до того, що найбільш знервовані священнослужителі називали іменем Канта своїх нелюбимих собак, коней, яких потім нещадно били.
Церковні апологети зараз кажуть, що Кант, розкритикувавши класичні докази існування Бога замість них створив своє – моральне доведення існування Бога. Насправді, все було не так, все було інакше.
Богослови навмисне шельмують Канта. Філософ багато писав про Бога, про релігію та їх співвідношення з релігією. Так, ще в свій «Докритичний» період» ним була видана праця: «Марення духовидця, що їх з’ясовує метафізика[5]». В роботі аналізується та висміюється діяльність Імануїла Сведенборга (1688 – 1772), - шведського філософа і математика, що рано уславився своїми роботами в галузі механіки, гірничої справи, мінералології, а під старість оголосив себе ясновидцем, якому Бог особисто доручив створити нову церкву. Кант в своєму творі на одну дошку з містичними «духовидцями»  ставить і філософів, що вдаються в містику.   Він насміхається над візіонерством і закликає людей покластися лише на досвід, на практику, що є «альфою і омегою пізнання світу».
 

8. Незавершеність кантівської теорії пізнання.

8.1.  Не дивлячись на могутній талант і безмірне працелюбство, Кант не зміг вирішити всіх тих філософських проблем, які сам поставив перед собою. І це знаємо не лише ми, що збагачені надбаннями післякантівської філософії. Це усвідомлював й сам Кант. І не лише усвідомлював, але явно кидався між не вирішеними ним філософськими проблемами. (В скобках зауважимо, що Кант був помилково переконаний у можливості задовільного, наукового, переконливо для розумної людини вирішення всіх проблем філософського світогляду. При цьому і він, і ми знаємо, що всяке однозначне філософське твердження, будь воно двоїсте, будь воно невизначене чи антиномічне на справді і є вирішенням світоглядної проблеми) А тому Кант змушений був у своїх наступних працях чи в повторних виданнях свої праць, вносити не лише додатки та виправлення, але також привселюдно відмовлятись від деяких своїх попередніх тверджень. Особливо це видно на прикладі вирішення ним головної дня нього філософської проблеми – проблеми пізнання.
В теорії пізнання (гносеології) Кант стояв на позиціях суб’єктивного ідеалізму і агностицизму. Але суб’єктивний ідеалізм не заважав йому визнати існування незалежних від нашої свідомості предметів та явищ. Кантівський «Феномен» - це, насправді, суб’єктивне сприйняття незалежних від свідомості речей та явищ, а “Ноумен» - об’єктивні речи та явища (Ding an sich), не залежно від того, сприймає їх людина чи ні. А визнання дійсності поза и незалежно від свідомості – це вже ніякий не суб’єктивний ідеалізм, навіть не ідеалізм взагалі. Це вже – чистий матеріалізм.
Кантівська теорія пізнання робить відчуття людини не зв’язуючою ланкою між свідомістю і зовнішнім світом, а перегородкою між ними. І Кант відчував затверджений ним в супереч своєму бажанню розрив між почуттями та розумом, коли перейшов до проблеми практичного життя в творі «Критика практичного розуму». В цьому творі Кант написав: «Я змушений тут обмежити сферу чистого розуму, щоб дати місце вірі. Критики Канта, особливо марксисти-ленінці, ухопилися за цю фразу Канта, щоб звинуватити його у відході від суті своєї критики релігії Бога і у в тому начебто сам Кант повірив в існування Бога. Але це зовсім не так!
В праці «Критика чистого розуму» (1781 рік) Кант визнавав антиномічність всякого «Так» і «Ні» у відношенні ідей чистого розуму (Бога, Душі, смислу людського життя і тому подібне). Проте в написаній пізніше «Критиці практичного розуму» він вважає доцільним і корисним сприймати частину ідей чистого розуму не розсудком, а вірою. Віра в Бога, говорив він, зовсім безпідставна з точки зору науки, знань, але в деяких аспектах ця віра може виявитись корисною в практичному житті людини і суспільства. А що, хіба не так? Це, наприклад, можна також сказати про початок і кінець Всесвіту (З точки зору теорії Великого Вибуху це вже не віра, навіть не теорія, а факт), про смисл життя людини і про багато чого іншого.
В галузі моралі – за думкою і Канта, і нашою –людина значною мірою повинна сприймати загальнолюдські правила поведінки без всякого там теоретичного доказу та обґрунтування.  Тим паче, допускаючи елементи віри в пізнання, Кант зробив першу спробу допустити в галузь пізнання практику. За моїм особистим переконанням, думка Канта про місце практики в пізнанні одержала своє логічне продовження, блискучий розвиток і підтвердження якраз в марксистській філософії, революційний переворот в якій, за визнанням самих марксистів, полягав саме в тому, що Маркс увів практику в пізнання.
В кінці 80-х років XVIII у філософських поглядах спостерігаються переломні моменти. Залишаючись в цілому на позиціях критицизму, він уточнює (а часом кардинально змінює) свої погляди на ряд суттєвих для нього проблем. В першу чергу це стосується проблем метафізики. В «Критиці чистого розуму» питання залишилося відкритим. З одного боку, філософ переконливо показав, що метафізика як теоретична дисципліна неможлива. З другого – він декларував програму створення нової метафізики як науки про надчуттєвих (сверхъестественных) предметах: про Бога, про Душу, про Ноумен тощо. А ось що відбулося в 1788 році.
На цей рік Берлінська Академія оголосила конкурс на кращий твір з теми: «Яких справжніх успіхів досягла метафізика з часів Лейбніца та Вольфа». Кант не брав участі в конкурсі, хоча тричі приступав до написання роботі на замовлену тему. Збережені записи Канта красномовно свідчать про незвичне ставлення до метафізики. Філософ пише, що за межами почуттєвого сприйняття та досвіду не може бути ніякого теоретичного пізнання, в тому числі і метафізичного (тобто – філософського). Для того щоб поняття чи філософська категорія мала об’єктивну необхідність, під неї слід підвести якийсь почуттєве споглядання, досвід.. А тому ми нічогісінько не можемо узнати ні про Бога, ні про Душу, ні про свободу, якщо їх відокремимо від тіла, матерії. В галузі метафізики без чуттєвого споглядання «Ми своїм мисленням самі створюємо собі предмети, віримо в них і ведемо себе по відношенню до них відповідним чином. А тому метафізика надчуттєвого можлива лише з практично-догматичної точки зору». А метафізику природи Кант уявляв собі лише як розробку понятійного апарату.
 

9. Людина та інші проблеми філософії Канта

В пропаганді ідей чистого розуму Кант показав себе як великого гуманіста. Він говорив, що не Бог і, навіть, не суспільство стоїть вище всього і перш за все. Одним з останніх творів Канта був твір «Антропологія». Філософ писав, з чим дослідники його творчості одностайно погоджуються, що вивчати його філософію потрібно з його «Анропології», а після цього прочитати «Критику здібності судження» і лише після цього приступити до першої та другої книг його Критики.
За Кантом, Людина повинна завжди і постійно бути метою (целью) самого себе і ніколи – засобом для чого б то не було іншого (а саме – ні для всього суспільства, ні для Бога, ні для релігії, ні для правителя, ні для начальника). Вважаючи проблеми моралі апріорними, він для визначення моральності висунув свою максиму (Категоричний  імператив Канта): «Чини так, щоб принципи твоєї поведінки могли стати основою загальнолюдського законодавства»
 
                                       *                   *                     *
Кант одним з перших дав філософське обґрунтування необхідності мирного співіснування держав і народів світу. Цю ідею він найбільш переконливо і яскраво виклав у «Трактаті про мир». Будучи домосідом, він активно включився і особистим прикладом  сприяв примиренню воюючих одна проти одної Німеччини та Россії.  А коли російські війська вступили  в Кенігсберг, він прийняв російське підданство. Будучи підданим Німеччини, а потім Росії,  він належав всьому людству і відчував себе громадянином всієї землі.
 
                             *                            *                               *
Багато уваги приділяв Кант проблемам естетики. Його ідеї до цього часу находяться і плідно працюють в золотому фонді естетичної думки. Будучи великим філософом і великим вченим, він рівень величі та геніальності митця ставив вище всіх інших талантів. Геніальність митця, за думкою Канта, полягає в тому, що він творить нове з нічого, зі свого власного духу, зі свого бачення. Якби, наприклад, Сервантес не написав «Дон-Кіхота», а Шекспір – своїх п’єс, то ніхто і ніколи не виконав би їх роботи.
Естетику Кант визначав, як судження про доцільність без мети. З цієї точки зору мистецтво і за творенням, і за сприйняттям («потреблению») безкорисне.
 

3. «Науковчення»  Й. Г. ФІХТЕ.

 
[Передмова.
В програмах з філософії для нефілософських факультетів в темі про Німецьку класичну філософію не передбачено розгляд поглядів Фіхте і Шеллінга. Таким чином досягається «ущільнення об’ємної та невичерпної теми. Можливо і нам варто було б наслідувати цей приклад. Але вся справа в тому, що історія німецької класичної філософії – це особливо специфічний період розвитку і завершення філософської думки. Він має свою внутрішню логіку, свою послідовність. Окрім всього іншого цей період історично немов би послідовно розвертається і розривається сам в собі. В цьому послідовному – діалектичному та генетичному одночасно – розкритті основними, етапними фігурами залишаються Кант, Гегель і Маркс. Якраз в творчості цих діячів німецька філософія і є філософією класичною  і в той же час вищим рівнем європейської філософської думки, основи якої закладені ще в античності. І для тих, хто візьме собі за мету познайомитись з сутністю філософського світогляду і специфікою філософського мислення, необхідно читати окремо твори і Канта, і Гегеля, і Маркса. Кант, Гегель і Маркс не доповнюють філософію один одного, а показують нам самостійні, якщо в цьому випадку можна так висловитись, «види» філософії. Але як би не бачилися нами самостійними та оригінальними філософії зазначеної Трійці, між ними є перехідні східці та пов'язуючі їх ланки. Цими східцями та ланками є Фіхте і Шеллінг між Кантом і Гегелем, та Фейєрбах – між Гегелем і Марксом. Якщо людству «вигорить» проіснувати ще хоча б півтори-дві тисячі років, то в 30 столітті Кант, Гегель і Маркс залишаться великими філософами, а про Фіхте, Шеллінга та Фейєрбаха будуть знати лише вузькі спеціалісти з історії філософії.
Але в наш час і Фіхте, і Шеллінг, і Фейєрбах продовжують хвилювати уми наших сучасників. Так, до цього часу існують всесвітні об'єднання і клуби послідовників філософської думки окремо Фіхте, окремо Шеллінга, окремо Фейєрбаха, на основі поглядів яких утворюються пристосовані до нашого часу філософські школи, що розвивають думки своїх корифеїв.]

3.1.  Життєвий шлях і творчість Й.Г. Фіхте

 
Біля колиски Йогана Готліба Фіхте, за словами Генріха Гейне, сиділа бідність. Він народився 19 травня 1762 року в сім’ї бідного ремісника села Рамменау в Південній Саксонії. Його батьки займалися виготовленням різнокольорових стрічок та інших побутових прикрас. Вони не могли оплатити навчання своєї дитини в школі, який уже в 4 роки навчився виготовляти кольорові стрічки, а з 5 років став пасти своїх та чужих гусей, чим  «заробляв собі на харчі».

 
Талановитому від народження Йогану допоміг випадковий збіг обставин. І він цим збігом скористався для розвитку своїх філософських думок.
Мешканці Рамменау звернули увагу на те, що маленький Йоган Фіхте був  кмітливою дитиною і до того ж мав дивовижну пам’ять. Якось багатий бауєр (куркуль) з сусіднього села пропустив недільне богослужіння, а тому не чув проповіді заїзного знаменитого пастора. Пастору проповідь напрочуд вдалась. Про неї всі говорили. Бауер дуже шкодував, що не чув власними вухами вітію. Йому порадили послухати переказ проповіді від пастушка гусей, який в ту неділю був в кірхі. Йоган Фіхте переповів хазяїну проповідь від початку до кінця зі всіма зупинками, зітханнями, вигуками, підскоками і витиранням обличчя.  Переказ Йогана справив на бауера приголомшливе враження, і він вирішив оплатити навчання хлопчика в школі.
Після блискучого закінчення гімназії Фіхте спочатку вступив до Ієнського, а потім перейшов до Лейпцигського університету, де вивчав філософію, класичну літературу і теологію. Навчання в них продовжував оплачувати сільський благодійник. Після несподіваної для Фіхте смерті доброчинного бауєра майбутній філософ змушений був залишити навчання і переїхати в Цюріх на роботу домашнього вихователя дітей багатіїв. Діти виявилися тупими, а їх батьки – безглузді.
В Цюріху Фіхте познайомився з Йоганной Рагн (Rahn),  дівчиною з багатої сім’ї, захопився нею. За матеріальної підтримки коханої він в 1790 році вже немолодим, 38-річним, повертається в Лейпциг для завершення навчання. Тут він вперше прочитав твори Канта і став його захопленим прихильником. В листі до Йоганні Рагн він пише: «Я, нарешті, знайшов саму благородну мораль… Таким чином я одержав душевний спокій, якого ніколи раніше не відчував і живу дуже щасливим життям». А своїм друзям він з радістю повідомляв: «Я прочитав «Критику практичного розуму» Канта… Тепер я живу зовсім в іншому світі. Принципи, на які я до цього часу покладався, повністю викорчувані та знищені. До тепер я вважав абсолютно неможливим поєднати свободу з моральною поведінкою. Тепер все це аподектично (безумовно, згідно з законами природи, безповоротно _Є.Д.) вирішено… Сплеск радості заполонив мене. Прямо-таки, неймовірно, як багато захоплення й твердого переконання дає система Канта людству».
Наступного року він їде в Пруссію, особисто знайомиться з Кантом. Кенігсберзький самітник прохолодо поставився до нерозкритого таланту молодого філософа. Щоб довести свою філософську достатність, Фіхте в 1792 році публікує твір «Спроба критики релігії одкровення». (Під релігією «одкровення» мається на увазі християнство, що засноване на божественному одкровенні – на слові Бога, на Біблії) Спираючись на принципи філософії Канта, Фіхте писав, що єдиним виправданням існування релігії є мораль. Моральна поведінка людини заснована на свободі і не повинна мати примусу. В той же час моральна поведінка не може бути науково аргументованою. В практичному житті моральна поведінка віруючих, що складають переважну більшість населення, диктується релігійною вірою, аргументується посиланням на біблійного Бога. В цьому смислі, розвивав думки Канта Фіхте, мораль – головний і єдиний доказ існування Бога.
Публікація першої філософської роботи Фіхте привернула до себе велику увагу. Читачі сприйняли анонімну публікацію за твір самого Канта. Але Кенігсберзький домосід ще лише писав свою книжку про релігію, що вийшла друком в 1798 році під назвою «Релігія в межах лише розуму». В ній Кант залишався на попередніх позиціях теоретичного атеїзму, заперечував можливість будь-якого, навіть морального, доведення існування Бога, заперечував особистість  Бога і можливість спілкування з ним через молитву чи богослужіння. Коли ж стало відомим справжнє ім’я анонімного трактату, Фіхте зразу ж став знаменитим філософом., а його твір викликав в Німеччині тягучі та настирні публічні перепалки під назвою «Атеїстичні суперечки» (Der Atheismusstreit).
В тому ж 1792 році Фіхте повертається в Цюріх і одружується з Йоганной Рагн. В Цюріху Фіхте подружився з видатним педагогом Пестолацці, під впливом якого захоплюється проблемами виховання і патріотизму. «Діяти! Діяти! – ось для чого ми прийшли в світ» - висунув лозунг філософ. Він відгукнувся на події Французької буржуазної революції 1789 року брошурою «Нарис висвітлення суджень про французьку революцію» (1794), публікує твір «Про призначення вченого»(794).
В 1794 році Фіхте запрошують на посаду професора Ієнського університету і через п’ять років звільнюють, звинувачуючи в атеїзмі. Після цього філософ в домашніх умовах займається лише науковою філософською роботою, публікує свої основні твори і завершає створення своєї, фіхтеанської, філософської системи.
В 1810 році Фіхте стає професором і першим обраним ректором Берлінського Університету. В 1814 році - в розквіті своїх фізичних сил і свого таланту - філософ заразився від жінки, що працювала сестрою милосердя в солдатському лазареті,  холерою і після її смерті незабаром помирає й сам 29 грудня 1814 року.
 

3.2. Зміст філософсько-гносеологічних думок Й.Г. Фіхте

а.     Філософія Фіхте розпочалась з розвитку ідей філософії Імануїла Канта. Спочатку Фіхте вважав себе лише старанним учнем Канта. Свій перший твір «Спроба критики релігії одкровення» (1792) він писав мовою Канта і відправлявся від думок Канта. Не випадково сучасники вважали анонімний твір Фіхте твором самого Канта. Але вже в цьому творі Фіхте виявив самостійність, що викликало невдоволення Канта и примусило останнього публічно відмовитись від приписаного йому слухами авторства.
Своєю творчістю Фіхте намагався подолати дуалізм Канта, який розділив нездоланною безоднею об’єктивно існуючий світ (ноумен, матерію, конкретні речі) та ідеї, що відображують цей світ (феномен, суб’єктивний світ людини). Фіхте підсилив ідеалістичну сторону філософських поглядів Канта в бік монізма та об’єктивного ідеалізму. Він спробував створити цільну й несуперечливу систему філософського мислення, виходячи з одного принципу – з самого достовірного, безсумнівно істинного положення. Фіхте не задовольняло декартівське Cogito ergo sum. Він вважав, що в знаменитому постулаті Декарта неправомірно допускається два положення: «Я» та «Існування» і зупинився виключно на єдиному безсумнівному «Я» мислячому. Разом з декартівським «Існуванням» він відкинув і кантівську «річ в собі» ( ding an sich, ноумен). «Я» у Фіхте – це те що проявляється у всіх актах людського мислення; «Я» не може у кого б то не було викликати сумніви в своєму існуванні. Воно, «Я», є лише основою і єдиним пунктом людського бачення світу. «Я» - єдина сутність самого світу.
Відправляючись від «Я» Фіхте намагається створити систему наукової, абсолютно достовірної і абсолютно істинної філософії.
б.  Перше положення свого Науковчення Фіхте сформулював так: «Я» покладає самого себе». «Я» ні від чого не залежить, нічим не обумовлено. Воно створює (покладає) самого себе. Воно – є! Фіхте намагається переконати читача, що лише філософський незрілий індивід може не усвідомити цього положення. Індивід думає, що поза його «Я» (вне его сознания) існує зовнішній, незалежній від «Я» світ. Це пояснюється тим, що дух цієї людини, його «Я» не відає, що творить. Звідсіль,
Друге положення свого науковчення Фіхте сформулював так: «Я» покладає (полагает) не-Я.  Друге положення, як бачимо, є продовженням та розгортанням положення першого і каже про те, що зовнішній для людини світ є творенням його духу, його власного «Я». Сутність пізнання й полягає, по Фіхте, в  пізнанні взаємостосунків «Я» і «не-Я», в процесі якого (покладання) досягаються  справжні знання не лише, здавалося б, зовнішнього світу, але й самого «Я» (самого себе). На цьому рівні пізнання і знання «Я» і «не-Я» виступають як якійсь протилежності одне одному, а тому вищого знання, тобто – пізнання самого себе, не досягається. На цьому рівні, пише Фіхте: «Чисте «Я» можу бути представлено лише заперечно, як протилежність «не-Я». Для подолання цієї протилежності філософ висуває заключне
Третє положення свого Науковчення Фіхте сформулював так: «Я покладає не-Я і самого себе». Це положення є синтезом попередніх двох   положень: тези («Я покладає самого себе) і антитези («Я покладає не-Я») в наслідок чого, по Фіхте, здійснюється перехід до розуміння абсолютного суб’єкта, абсолютного “Я», як щось абсолютно досконалого і нічим вищим нього не визначеного.
в.   В процесі опису підвищення по щаблям пізнання « «Я, «не-Я№ і «Абсолютного Я»; розвитку і самообмеження «Я» Фіхте вводить в свою філософію ряд категорій: кількості, якості, взаємодії, причини та інші, які виражають собою  різні сторони взаємодії «Я» і «не-Я». На відміну від Канта, що зображував сталі сторони свідомості, Фіхте включає в свою філософію розвиток, говорить про суперечність як джерело цього розвитку, другими словами – розвиває філософську діалектику. Намагаючись охопити своїм філософським поглядом всю дійсність, створити закінчену філософську систему, Фіхте, розпочавши з індивіда, емпіричного «Я» – почуттєвого, тимчасового, земного «Я»  - завершає «Я» «чистим» - понад чуттєвим, вічним, небесним «Я». Таким чином, образ його «Я» підіймається до самосвідомості всього людства, що і утворює , по Фіхте, сутність всесвітньої історії, яка (сутність) полягає в поступовому перетворенні необхідності в свободу.
Систему своєї філософії Фіхте назвав Науковченням. Так він назвав свій головний твір, який все своє життя доповнював, покращував. В розвиток закладений у «Науковченні» ідей, філософ написав додатково ряд книг та статей, частина яких була опублікована вже після смерті філософа.
Своїм науковченням Фіхте оголошує філософію вищим видом науки, яка до того ж служить теоретичною основою всіх наук про природу і суспільство, а також є основою всієї людської практики. При цьому він виходить з того, що для людини і суспільства любий світогляд є, з одного боку, певним синтезом всіх знань про людину і суспільство, а з другого – духовною основою мотивів людської діяльності. Слід сказати, що Фіхте ще не розуміє того, що в світогляді мають місце елементи, які ніяким чином не можуть претендувати на наукову достовірність і примусовість. (Згадаймо: «Наука нав’язується людини силою своєї доказовості і всезагальній переконливості») Філософ вважав, що науки зобов’язані керуватися виробленими філософськими принципами, а філософія не повинна рахуватися з даними той чи іншої конкретної науки. Таке непомірне піднесення філософії було безвідмовно прийняте всіма наступними класиками німецької філософії, в тому числі і Марксом, а звідсіль – марксистами. Ми вже знаємо висловлювання: «Науковий світогляд», «Наукова філософія», «Науковий атеїзм» і подібні їм, які  з точки зору науковості, принаймні, є некоректними висловлюваннями. В той же час заява Фіхте на створення наукової філософії дуже і дуже стимулювала надання філософським твердженням наукової достовірності, створенню закінчених філософських систем, що видно на прикладі тої ж німецької класичної філософії.
 

 3.3.  Соціально-політичні погляди Й.Г. Фіхте

а.    Будучи повністю захопленим вирішенням вічних для філософії онтологічних і гносеологічних проблем, Фіхте не залишав поза увагу проблеми соціологічні, щонайактивнішим чином відгукувався «на злобу дня». Ми вже говорили про те, як він відгукнувся на події та наслідки французької буржуазної філософії 1789 року. А період перебування в Ієнському університеті він пише і публікує «Основи природничого права в світлі Науковчення» (1796), «Система теорії етики в світлі Науковчення» (1798), «Про призначення вченого» (1794), «Закрита торгова держава» (1800) та інше.
Фіхте визначав суспільство як «доцільна спільність», до певної міри повторюючи Жан-Жака Руссо (1712 – 1778). Основне і єдине завдання суспільства – забезпечення добробуту своїм громадянам та удосконалення роду людського. В цьому плані він висловлюється на користь революції проти тиранії монархії, яка суперечить «суспільному договору». Він пише: «Кожний, хто вважає себе паном других, сам – раб». Якщо такий пан не завжди є таким, то у нього рабська душа, і перед першим більш сильним зустрічним, який його зможе примушувати, він буде гидко повзати на колінах». Як сильно і справедливо сказано! Філософ виступав за знищення станових (сословных) привілеїв, за ліквідацію кріпосництва і, особливо, за право на особистий світогляд, за свободу совісті.
б.  В період окупації Німеччини військами Наполеона, приниження німецького народу, Фіхте мужньо, талановито і безжалісно виступив зі своїми «Промовами до німецького народу». Він закликав співвітчизників до об’єднання і відсічі агресору. Це був не лише заклик, а й філософська розробка проблем та особливостей національної культури і її місця в національній незалежності народу. «Промови» Фіхте буквально розбудили свідомість німецького народу, підняли його на боротьбу проти завойовників, сприяли згуртуванню всього німецького народу. В той час Фіхте був одним з найвидатніших героїв своєї країни.
 «В фіхтевських промовах до німецької нації, - писав всесвітньо відомий лікар, філософ, музикант, гуманіст і Нобелівський лауреат Альберт Швейцер (1875 - 1965), - національна держава піддається суду морального розуму, взнає від останнього про необхідність підкоритись йому у всіх відношеннях, урочисто клянеться в цьому, а потім приймає за обов’язок забезпечити становлення культурної держави. При цьому державі настійно навіюється необхідність вбачати свою головну роль в тому, щоб турбуватись про вічно рівномірне становлення чисто людської нації. Національна держава повинна шукати свою велич в обороні ідей, що здатні принести благо всім народам. Громадянам же рекомендується демонструвати свою приналежність до нації не спрощеної, а більш високої любові до вітчизни, тобто не надавати великого значення зовнішньому звеличенню і силі нації, а слідкувати за тим, щоб вона наріжним каменем  своїх устремлінь поставила «розквіт Вічного та Божественного в світі», і щоб її прагнення повноводною річкою влилось в загальний потік високих призначень людства. Таким чином, національне почуття ставиться під опіку розуму, моралі і культури. Культ патріотизму, як такий, має вважатись проявом варварства, бо таким від показує себе в безглуздих війнах, які він неухильно тягне за собою»[6].
Слід сказати, що боротьба та пробудження національної свідомості німців інколи приводила Фіхте до висловлювання зневажливих суджень про інших народів і таким чином була перетворена фашистами в один з історичних джерел теорії «німецької арійської нації». Так філософ вимагав нещадної боротьбі з польською мовою на окупованих німцями територіях. В цьому плані він схвалював знищення польської  мови у володіннях князя Бюлова. «Оскільки народ втратив самоуправління, він повинен відмовитися від своєї мови і злитися з переможцем».

 4. Заключний етап в творчості Фіхте

Дослідники, в тому числі радянські, відзначають, що після 1800 року Фіхте міняє свої соціологічні та частково філософські орієнтири і переходить до захисту прусської монархії, соціальної реакції, до пропаганди віри в Бога. Але це не зовсім так. Після вигнання з Ієнського університету за атеїзм та лібералізм Фіхте, просто, врахував життєвий досвід і став більш обережним в своїх висловлюваннях. Так, критикуючи наполеонівське закабалення німецького народу, він став висловлювати критичні зауваження на адресу французької революції 1789 року, яку колись вихваляв; торкаючись проблем релігії, він обов’язково додавав про те, що “моральна самосвідомість – це розкриття Бога». Але при цьому він ніколи і ніяк не відмовлявся від висловлених ним антирелігійних думок в час «Суперечок про атеїзм» (Der Atheismusstreit), а самого Бога продовжував оголошувати допустимою і терпимою деїстично-пантеїстичною ідеєю.
 

4. Фрідріх Вільгельм Йосип Шеллінг

 
[Передмова:
Філософія Ф.В.Й. Шеллінга незаслужено виключена з програми курсу філософії для всіх нефілософських вузів.  Це можна пояснити хіба що радянською традицією зневажливого ставлення молодого Фрідріха Енгельса , що написав було нищівну критику на лекцію Шеллінга в Берлінському університеті в 1841 році. Щоб виправити таку історичну несправедливість, мі більш детально зупинимось на особі та творчості класика німецької філософії]
Шеллінг – один з небагатьох , якщо не єдиний, філософ у світі, яких протягом своєї творчої діяльності змінював не лише проблеми, а й зміст своїх філософських поглядів. При цьому слід зауважити, що всі його роботи, не дивлячись на їх несумісність, були, справді, вирішенням важливих філософських проблем і справили значний влив на історію розвитку філософської думки. До цього часу існують і плідно творить філософська школа шеллінгіанства – послідовників великого Фрідріха Вільгельма Йосипа Шеллінга.
 
Філософ все своє життя залишався творчою особою Він не поглиблював свої попередні думки, не витрачав сил для того, щоб привести їх в систему, надати їм, як кажуть, «божеського вигляду», але після «свіжих» роздумів над тією чи іншою філософською проблемою приступав до нової теми, до нового стилю мислення, до нових змістовних філософських висновків... Він змінював теми свого дослідження і в той же час немов би завершував філософські починання своїх попередників. Так, в початковий період своєї творчості він, вчитавшись в філософію Канта і Фіхте, продовжив їх роздуми і в наслідок розійшовся з ними, створивши свою «Філософію Тотожності». Цей твір, справді, розширив та видозмінив думки Канта і Фіхте, піднявши німецьку класичну філософії на новий, вищий,  рівень. Саме ця філософія, створена 25-річним генієм, послужила відправною точкою розвитку і становлення філософії Гегеля. Саме ця частина філософії Шеллінга увійшла в університетські курси історії розвитку німецької класичної філософії. Саме ця частина з філософських праць Шеллінга піддається найбільшому аналізу/критиці у всіх курсах лекцій з філософії Шеллінга.
Із значною мірою вірогідності можна допустити, що Шеллінг при написанні своїх все нових і нових філософських творів не читав та забував деталі змісту своїх попередніх творів, зміст своїх попередніх філософських роздумів… Читаєш черговий твір  і складається враження, що це пише хоча і Шеллінг, але уже не той Шеллінг. І особисте життя Шеллінга зіткано з окремих, мало пов’язаних між собою, шматочків. А прожив класик німецької філософії довге, і на кожному її відрізку, змістовне життя.]

4.1. Життя та творчість філософа.

 
Фрідріх Вільгельм Йосип Шеллінг народився 23 січня 1775 року в Леонберге землі Баден-В’ютенберг (Leonberg,  Baden-Wurtenberg) в сім’ї лютеранського пастора. Від природі він був талановитою дитиною і, що саме головне, не втратив цього дару за все своє життя. Фрідріх блискуче та достроково закінчив підготовчу школу (Abitur) і в 1790 році ( в 15-річному віці!) вступив на теологічний факультет загальноєвропейської слави Тюбінгенський Університет.

Зараз всі теологічні університети світу замкнуті на своєму конфесійному богослов’ї. В Тюбінгенському університеті з кінця 18 до другої половини 19 століття панував релігійно-ліберальний та науковий підхід до релігії взагалі, в тому числі – до християнства зокрема. Тут була піддана науковій критиці Біблія, церковна історія, християнська догматика. Тут лунала слава вченого богослова (не слід боятися такого поєднання слів, як «вчений богослов») К.Г. Шторра, Річля (річліанська школа, річліанство) і Неандера. Тюбінгенський університет (тюбінгенці, тюбінгенська школа) сприяла появі таких знаменитих філософів і історії людства, як Шеллінг і Гегель; вона поклала початок історичній критиці міфа про євангельського Ісуса Христа і творчості Давида Штрауса і Бруно Бауера. Без опосередкованого та побічного впливу Тюбінгенської школи не було б ні Фейєрбаха, ні Маркса, ні Енгельса. Більше того, без Тюбінгенського університету не було б того християнського богослов’я, яке ми бачимо зараз, не було б тої науково-атеїстичної критики християнства, яка існує зараз. Про тюбінгенську школу справедливо писав Фрідріх Енгельс, який сам відчув на собі її сприятливий влив: «В критичному дослідженні вона заходить на стільки далеко, наскільки це можливо для теологічної школи. Вона визнає, що всі чотири євангелії не є розповідями очевидців, пізнішими переробками загублених текстів, и що з послань апостола Павла справжніми є не більше чотирьох і так далі. Вони викреслює з історичних біблійних оповідань всі протиріччя й чудеса, як не сприйнятті.. Але з решти вона намагається врятувати те, що ще можна врятувати, і в цьому ясно проявляється її характер як школи теологів.  … Але вже у всякому разі, все те, що тюбінгенці відкидають з Нового Завіту як неісторичне або підробка, те можна вважати для науки остаточно усуненим» (К.Маркс и Ф.Енгельс. Сочинения. Издание второе, том 22, стр.473).
В Тюбінгенському університеті за Шеллінгом зразу закріпився ранг успішного та напрочуд самостійно думаючого студента. Він вважався першим серед рівних (Primus inter pares)[7] в кругу своїх найближчих – на 5 років старших – друзів, - найбільш видатних діячів німецької культури та просвіти, як-от: Гегель, Гольдерлінг ((Höldering)  та їм подібні. В час навчання в університеті Шеллінг написав ряд, залишених в рукописному стані, творів на богословські теми, найбільш значні з яких написані латинською мовою - «Про походження першого людського зла» (De prima malorum humanorum originе.1792) і німецькою - «Про міфи» (Uber Mythen.1793). Зверніть увагу, що майбутньому класику німецької філософії на той час ледве-ледве виповнилося 17 років! За рівнень зрілості написаних творів у 1792 році 17-річному Шеллінгу була присуджена ступінь доктора філософії. В 1795 році філософ завершив своє навчання в Тюбінгенському університеті, одержавши там ще й звання доктора богослов’я і доктора класичної філології. Здобуті знання та вчені ступені Шеллінг плідно використовував протягом всього свого творчого життя.
В 1795 році Шеллінг переїздить до Лейпцигу і вступає до місцевого університету, в якому три роки вивчає математику та природничі науки. Одночасно з цим він наймається вихователем дітей багатих батьків. В цей час він періодично навідується в Ієну слухати лекції уже відомого нам класика німецької філософії Готліба Фіхте. В 1796 – 1797 роках Шеллінг наставник двох дорослих синів барона Ейдесель. В час навчання в Лейпцігському університеті Шеллінг закінчує написання богословсько-аналітичного трактату: «Листи про догматику та критику» (Briefe uber Dogmatismus und Kritizismus -1797).
Ще будучи студентом Тюбінгенського університету, Шеллінг почав записувати свої філософськи думки, серед яких варто відзначити: «Про науко- вчення Фіхте» (On Fichte's Wissenschaftslehre  - 1793)  і «Про можливість однієї з форм філософії» (Uber die Mоglichkeit einer Form der Philosophie.1794), «Про «Я» як принципі філософії» (Vom Ich als Prinzip der Philosophie - 1795).
В Лейпцигу він написав і в 1797 році – на 22-ту році свого життя – опублікував один з основоположних для своєї філософії труд: «Ідеї філософії природи» (Ideen zu einer Philosophie der Natur). Публікація принесла її автору широку популярність, відкрила двері в кола передової і творчої інтелігенції Німеччини. Шеллінг прийнятий за свого в оточені Гете, Шиллера, Фіхте, Шлегеля (класик німецької поезії, романтична школа) Новаліса, з якими тісно зблизився.
В Ієнському Університеті Шеллінг став читали замість Фіхте курс філософії і продовжує удосконалювати принципи та зміст своїх власних філософських поглядів. В 1799 році він публікує «Перші нариси системи натурфілософії» і «Вступ до нарисів системи натурфілософії; в 1800 – «Система трансцендентального ідеалізму»  ( System des transzendentalen Idealismus) и «Всезагальна дедукція процесу або категорій фізики»; в 1802 – «Виклад загальної ідеї філософії взагалі та філософії природи зокрема» і «Бруно. Діалог» (Bruno, Ein Gesprach); в 18003 – «Лекції про методику академічного навчання»  (Vorlesungen uber die Methode des akademischen Studiums).
В 1801 році до Шеллінга в Ієну перебирається Гегель і повністю підпадає під філософські чари свого геніального молодшого друга. Вони вдвох стали видавати протягом 1802 – 1806 років «Критичний філософський журнал»  (Kritische Journal der Philosophie).  Дослідники потім встановили, що всі статті, що пропагували філософію Шеллінга, були написані Гегелем.
В Ієні Шеллінг здружився з найрозумнішою, як для того часу, жінкою видатного класика німецького романтизму і поета Шлегеля Кароліною. Кароліна, що була на 12 років старше Шеллінга, зразу вірно визначила геніальність свого молодого друга, стала ним опікуватися і боготворити. Дружба між Кароліною та Фрідріхом Вільгельмом Йосипом скоро стала не обмежуватися духовним захопленням та взаємно спілкуванням… Спалахнув скандал, з-за якого розпався шлюб поета і романтика Шлегеля зі своєю дружиною. Сам Шеллінг разом з Кароліною змушені були залишити Ієну і створити свою сім’ю. Нове подружжя переїхало у Вюрцбург (Wurzburg), де протягом 1803 – 1806 років Шеллінг читав лекції з філософії, та завершує і видає працю «Філософія тотожності», що принесла йому безсмертну славу. Це була вершина і певний підсумок його філософської творчості.
В 1806 році 32-річний Шеллінг обирається членом Академії наук, академіком, і переїздить на довгі 14 років, до 1830 року, на проживання в Мюнхен. Поряд з виконанням належних за штатом робіт в Академії наук, він читає лекції в Мюнхенському та Ерландському університетах. І пише, пише і пише… Але ієнський скандал та одруження на Кароліні певним чином вплинув на особисте життя філософа Він це відчуває і мужньо терпить повне відчуження його колишніх друзів.
Не дивлячись на звання академіка і  незмінну бурхливу творчу активність , напруженість його нових творів понижується, на філософській ниві слава Шеллінга тьмяніє. Цьому «потемнінню» значною мірою «сприяла» бурхлива та небачено успішна діяльність Гегеля, який за цей час зумів стати володарем дум всієї цивілізованої Європи. Шеллінг трагічно переживає славу колись близького та «підручного» друга і послідовника. Настирний і сухий учень явно переріс свого колись учителя. До всього цього в 1809 році помирає Кароліна. Шеллінг вдруге одружується лише в 1812 році на якійсь Поліні Готтер. Але і в цей важкий час Шеллінг пише, пише і пише, переходячи від однієї філософської теми до  іншої. Лише у висвітлені деяких тем Шеллінгу вдається сказати щось нове. В цьому плані заслуговують на увагу висловлені ним ідеї з проблем естетики та натурфілософії.
Все своє життя Шеллінг не залишав проблем релігії. В 1804 році він написав велику роботу під назвою «Про богів Самофракії. Додаток про Світобудову» . А під кінець життя зайнявся проблеми Одкровення та Сатанології. Деякі дослідники вважають, що у Шеллінга є якійсь досягнення в галузі релігієзнавства чи то теології, з чим ніяк не можна погодитись.
Через часту зміну інтересів та направлень своїх дослідження, а інколи й зраду своїх блискучих ідей сучасники, а потім і дослідники з шанувальниками його таланту дають Шеллінгу прозвища «Протея»[8]. Ще повний енергії та філософського натхнення, Шеллінг опинився в забутті. В умовах розквіту гегельянства Шеллінга не читають і, практично, забувають про його існування.
В 1831 році помирає Гегель – головний винуватець забуття Шеллінга. Після смерті самого видатного класика всесвітньої філософської думки, його учні та послідовники з його філософії роблять атеїстичні, антимонархічні та революційні висновки. Гегельянство стає соціально небезпечним для верхів Німеччини і Європи. В 1841 році король Фрідріх ІV запрошує 66-літнього Шеллінга читати лекції з філософії в Берлінському університеті. При цьому малось на увазі, і про це відкрито сказано запрошеному, підірвати панівний влив гегельянства на суспільну думку Європи.
Початок читання лекцій Шеллінга в Берлінському університеті  було широко розрекламовано, створено напружену атмосферу ажіотажу. Вступний курс лекцій Шеллінга було повністю присвячено критиці філософії Гегеля. В своїй першій же лекції Шеллінг назвав Гегеля своїм не понятливим учнем. «Лише один з моїх учнів, - прорік  Шеллінг, маючи на увазі Гегеля, - мене зрозумів, але і той, на жаль, зрозумів мене невірно».
На відкриття лекцій з’їхався увесь культурний світ, бомонд, Європи. На ній були присутніми й майбутні видатні діячі культури: К’єкрегор, Енгельс, Бакунін, Анненков, Ог’юст Конт та багато інших. Кожний з них потім написав про свої враження від лекцій Шеллінга. Прочитаємо одне з найбільш відомих і точних в світі відгуків:
 

Двоє старих друзів, товаришів по кімнаті в Тюбінгенській духовній семінарії, знову зустрічаються обличчям до обличчя через сорок років як суперники. Один, Гегель, що помер десять років тому назад, але живий більш, ніж ніколи, в своїх учнях. Другий, Шеллінг, за твердженням останніх, духовно мертвий уже протягом трьох десятиліть, нині зовсім несподівано претендує на повноту життєвої сили і вимагає визнання.
… Значна, різношерста аудиторія зібралась, щоб стати свідком цієї боротьби. На чолі – університетська знать, корифеї науки, кожен з яких створив свій особистий напрямок. Їм відведені найближчі місця коло кафедри, а за ними  в хаотичному  безпорядку, як попало, сидять представники всіх суспільних верств, націй і віросповідань. Серед бадьорої молоді раптом бачиш сивобородого штабного офіцера, а поруч з ним зовсім в довільній позі вільнонайманець, який в іншому місці з-за поваги до високого начальства, не знав би куди дітись. Старі докторі і особи духовного звання, чиї матрикули могли скоро святкувати свій ювілей, відчувають, як в середині у них починаю бродити старий студентський дух, и вони знову прийшли на лекцію. Чується змішаний гул німецької, французької, англійської, угорської, польської, російської, новогрецької і турецької мови. Аж ось роздається дзвінок, що кличе до тишини, - і Шеллінг виходить на кафедру.
Чоловічок середнього зросту, з сивим волоссям і світло-голубими очима, в яких більше живості, аніж чогось іншого імпонуючого, разом з деяким вродженим артистизмом створює враження скоріше благодушного батька сімейства, аніж геніального мислителя. Неблагозвучний, але сильний голос, швабо-баварський діалект з постійним “eppes” замість etwass”. Такий зовнішній вигляд Шеллінга.
Ніхто не впізнає в старій непотрібній рухляді колишнього корабля, який колись з розгорнутими прапорами вийшов  в море на всіх парусах. Паруса вже давно зотліли, матчі надламались, хвилі направились в зіяючі проломи. І з кожним днем все більше заносить піском кіль корабля»
К. Маркс и Ф. Энгельс. Из ранних произведений.
 М. 1956 , стр. 386-387; 442.

 
Після курсу лекцій про філософію Гегеля Шеллінг три роки безуспішно читав лекції на тему: «Міфологія й Одкровення». Лекції Шеллінга в Берлінському університеті в супереч волі самого автора були видані і, замість звичайної в минулому слави, принесли автору невиправну шкоду. В 1843 році філософа звільнили від читання лекцій.
В багатоманітній та перемінливій творчості Шеллінга дослідники умовно відзначають п’ять таких періодів його творчості: 1. Натурфілософський (до середини 1790-х років); 2. Трансцендентального, або естетичного, ідеалізму (до 1801); 3. Створення філософії тотожності – головне філософське досягнення Шеллінга (до 1804); 4. Публікації з проблем свободи (до 1813) і останній 5. Період, присвячений розробці «Позитивної філософії», чи «Філософії Одкровення».
Помер Шеллінг 20 серпня 1854 році, у віці 79 років, в швейцарському місті Рагарц.
 

4.2. Філософія тотожності як серцевина і суть філософії Шеллінга

Фрідріх Вільгельм Йосип Шеллінг був у вищій мірі творчою людиною. Ще лише знайомлячись з філософськими творами своїх попередників, він уже, засвоюючи їх досягнення, одночасно з цим бачив їх однобічність і доповнював їх. Його філософська творчість дійсно проростала на ґрунті органічного засвоєння досягнень філософської думки  своїх попередників, перш за все, звичайно, німецьких мислителів: Лейбніца, Гердера, Канта, Фіхте… На формування філософських поглядів Шеллінга, безсумнівно, величезний влив справила філософія Канта і Фіхте, продовжувачем яких він був. Шеллінг бачив сильні та слабкі сторони і Канта, і Фіхте, яким одночасно і наслідував, і яких, безумовно, перевершував. Він погоджувався з Кантом в тому, що дійсність дана людині в образах відчуттів, а осягається нею, людиною, в поняттях мисленням. Але Кант ставив між дійсністю і мисленням людини відчуття, які відгороджували пізнання та дійсний світ непереборною стіною. Фіхте для подолання цього розмежування людини і світу висунув концепцію про те, що світ поза нами покладається нашим «Я», а тому ніякого непереборної перепони (безодні) між «Я» і «не-Я» не існує. Шеллінг виправляє своїх попередників тим, що визнає існування і зовнішньої до людини дійсності, і понять про цю дійсність людиною, оголошує буття (зовнішню дійсність) і мислення тотожними. Такий підхід до гносеологічних проблем та їх вирішення Шеллінг назвав Філософією Тотожності. Він стверджував, що першоосновою всього існуючого в світі є абсолютна тотожність буття і мислення, матерії і духа, об’єкта і суб’єкта. Дійсність, за Шеллінгом, адекватно відображується в свідомості людини; сама дійсність за своєю суттю є такою, якою вона дана в мисленні людини. Він пише, що « вище начало не може бути ні суб’єктом, ні об’єктом; ні тим, ні другим одночасно але винятково лиш абсолютною тотожністю» (Шеллінг. Система трансцендентального идеализма, стр., 352). 
В концепції Абсолютної тотожності Шеллінга «тотожне» як би роздвоєне: з одногою боку Абсолютно несвідоме, а з другого – усвідомлення цього Абсолютного в особі людини. Але при всьому при цьому Абсолютна тотожність є первісна, а не похідна сутність. Сила, що втілюється в природі по суті тотожна з тою силою, яка проявляється в духовному світі з той лише різницею, що в першому випадку в ній (в тотожності) доміную несвідоме реальне, в другому – свідоме, ідеальне.
Всі особливості та якості природи об’являються філософом “почуттями» світового духу, світової абсолютної ідеї, «всього лише недозрілою розумністю». В Абсолютній тотожності немає ніяких відмінностей, хоча їй, Абсолютній тотожності, в обох випадках притаманне несвідоме бажання (хотіння) і активність (діяння, дійство). В силу цього «хотіння» та «діяння» розкривається та розгортається природа в напрямку від несвідомого до свідомого. Природа розкривається та розвивається, за термінологією Шеллінга, «потенцірує» з одного рівня на інший, більш високої ступені і перетворює несвідоме в свідоме. Творча діяльність Абсолютної тотожності разверта. Панораму життя світу, метаморфозу його форм від нижчих до вищих і увінчується людською самосвідомістю.
Та ж сама творчість, як тотожність теоретичної та практичної діяльності, криється в суб’єктивному інтелекті, в свідомості людини. Почуття, писав він, знаменують собою пасивний стан свідомості. На його рівні немає можливості виявити різницю між об’єктом і суб’єктом. На наступному рівні, на рівні «творчого споглядання», предмети природи стають перед свідомістю як такі, що існують поза свідомістю і незалежні від нього. І лише на наступному, розсудковому, «рефлектуючому», рівні усвідомлюється дійсна тотожність свідомості і предмета, суб’єкта і об’єкта.
 

4.3. Філософія і наука в творчості Шеллінга

Головним засобом осягнення істини Шеллінг вважав «інтелектуальну інтуїцію», і відносив її до неперевершеного мистецтва трансцендентального споглядання. Інтелектуальна інтуїція, як орган трансцендентального мислення є духовним естетичним почуттям, трансцендентальне мистецтво у співставленні з творчим актом інтелекту. Таким чином в Філософії Шеллінга наблизилися до міри ототожнення природи і мистецтва, натурфілософії з естетикою та наукою.
Шеллінг був досить начитаною людиною, він постійно слідкував за розвитком наукових знань, глибоко знав суть нових для його часу наукових відкриттів. І не лише знав.
З проблем філософії природознавства філософ писав все своє життя. Найбільш значні роботи з цієї проблеми, яку він називав «Натурфілософія», він написав ще в 30-річному віці. Фундаментальними серед них були: «Ідеї філософії природи» (Idee zu einer Philosophie der Natur - 1797),     «Про світову душу» (Von der Weltseele – 1798) та «Аепший нарис системи натурфілософії»  (Erster Entwurf eines Systems der Naturphilosophie - 1799). В наступних публікаціях в наукових, а не філософських, журналах він розвивав та аргументував свою наукові концепції. Рівень наукових знань свого часу від розглядав через призму своїх філософських поглядів і намагався робити висновки у відношенні подальшого розвитку тих чи інших наукових знань. І це йому в багатьох випадках удавалося.
Так філософськи осмілюючи проблеми геометрії, він дивився на точку, як  таку, що знаходиться в спокої. Вона знаходить в просторі, але простору не займає. Але, продовжував Шеллінг свої думки в філософському дискурсі, оскільки в сфері тотожностей панує  хотінні, то воно «рухає» точку. Рух точки утворює лінію, рух лінії – площину (поверхню), рух поверхні створює об’єм… Таким чином геометричні роздуми філософа впритул підводили до можливості наступного руху об’єму, що відкриває шлях математики до утворення віртуального чотиривимірного простору – простору, в якому до однієї точки можна поставити чотири перпендикуляри, п’ять… багато перпендикулярів і творити незлічену кількість багатомірних просторів, що потім і було пророблено та застосовано на практиці в галузі , наприклад, квантової механіки тощо.
Виходячи з системи і принципів своєї філософії тотожності, Шеллінг рішуче заперечував існування безодні між світом органічним і неорганічним; наявність флогістону тощо. Наукові випереджувальні погляди Шеллінга знайшли значне поширення серед вчених і побічно сприяли встановленню істини. В цьому плані можна говорити про те, що наука підтвердила геніальні прозріння філософа.
Разом з тим Шеллінг, зрозуміла річ, не міг уникнути занадто оптимістичних поглядів на спроможність чисто філософським чином робити наукові відкриття. Він, наприклад, цілком серйозно намагався довести, що за допомогою створеною ним «умоспоглядальної фізики»  одним логічним міркуванням можна відкрити всі закони природи, проникнути в суть всіх предметів і явищ світу. Одноразово з цим він пропагував концепцію редукціонізму, згідно з якою все в світі побудовано за принципом ієрархії, де  вище  зводиться до нижчого і ним пояснюється, як-от: психічне – фізіологічним, фізіологічне – хімічним, хімічне - фізичним, фізичне – механічним. Виходячи з концепції своєї філософської системи, він розглядав світло, як самоспоглядання Абсолютного духа, тяжіння – як споглядання, що направлено на самого себе; що всі хімічні речовини можуть розкластися на воду, що в залізі є всі хімічні речовини природи
*                           *                            *
*                               *
Класик німецької філософії стояв на позиціях раціоналізму і з його позицій збагатив філософську думку вченням про міру і образ тотожності буття (матерії) і мислення (свідомості, поняття, духу). Він став одним з попередників діалектичної методології пізнання, завершення якої здійснив його соратник Гегель. Його натурфілософські погляди показали силу і неміч спроб підмінити наукові відкриття філософськими дискурсами. Вклад Шеллінга в скарбницю філософії мистецтва (естетики)  протягом уже двох століть живить як філософські, так і мистецтвознавчі знання про естетику, не втратили свого значення і в наші дні.
 

5.  Георг Вільгельм Фрідріх  ГЕГЕЛЬ

5.1.  Декілька вступних слів

Творчість Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля належить до числа найбільших досягнень світової філософської думки. Будучи найвищим рівнем розвитку німецької класичної філософії, гегельянство за своєю історичною значимістю перевершує всі попередні філософські системи, навіть таку, якою була творчість Арістотеля та всієї його школи, філософські системи стоїцизму і неоплатонізму разом взяті. Гегель не відкидає, а розвиває та узагальнює – «знімає» - доробки всіх своїх попередників – від античності і впритул до Шеллінга, і таким чином підводить підсумкову риску під історією двох з половиною тисячолітньої історії розвитку філософської думки. Він і сам не без підстав претендував на абсолютність своєї системи, на остання слово в історії філософії.
Гегель справив величезний вплив на наступний розвиток філософської, соціологічної та наукової думки. Нерідко, поза контекстом гегелівської філософії неможна повністю і адекватно зрозуміти зміст та смисл творів ряду видатних філософів – і не тільки філософів! – другої половини 19, всього 20 та початку 21 століття. Так, конспектуючи твір «Наука Логіки» Гегеля В.І. Ленін записав: «Не можна повністю зрозуміти «Капіталу» Маркса,  … не зрозумівши всієї Логіки Гегеля. Отже, ніхто з марксистів не зрозумів Маркса піввіку після написання «Капіталу». (В.И. Ленин. Избранніе сочинения. Том 5, часть 2. Философские тетради. М., 1986, стр. 139). А  польський соціолог П. Козловський , наприклад, причини і наслідки протистояння капіталізму і соціалізму в недавній «холодній війні» між ними  розглядає як «велике протистояння Сходу і Заходу…  з питань інтерпретації філософії історії Гегеля» (Козловски. П. Культура постмодернізму. М., 1997, стр. 33)
Філософія Гегеля, особливо його твори про релігію, справили і до цього часу справляють великий вплив на теологію християнського світу. Філософ поклав початок філософському осягненню образу євангельського Ісуса Христа. Діалектичне богослов’я, богослов’я «Мертвого Бога» й все так зване «богослов’я родового відмінку», просто немислимі й не зрозумілі поза філософією Гегеля. Філософія і твори Гегеля на релігійну тематику в свій час, з одного боку, до смерті налякали руське православне богослов’я, а з другого -  сіяли надію на таку перебудову  православної віри, яка підкорить собі щонайменше увесь християнський світ. Видатний ідеолог слов’янофільства Ю.Ф. Самарін (1819 – 1885) писав: «Вивчення православ’я привело мене до того результату, що Православ’я стане тим, чим воно може бути і одержить зверхність лише тоді, коли його виправдає наука; що питання церкви залежить від питання філософського, і що участь церкви нерозривно пов’язана з долею вчення Гегеля» (Самарин Ю.Ф. Избранные произведения. М., 1966, стр. 6).  
 

5.2.  Сторінки біографії

Георг Вільгельм Фрідріх ГЕГЕЛЬ народився 27 серпня 1770 року в кварталі Бад-Вюртенберг (Bad Wurtenberg) міста Штутгарта в сім’ї юриста. Після закінчення місцевої гімназії вінг поступив на богословський факультет Тюбінгенського університету, де два роки (1788 – 1790) вивчав філософії і три роки (1790 – 1793) – богослов’я. Тут мовчазний Георг Вільгельм Фрідріх дуже близько зійшовся з майбутнім класиком німецької літератури, поетом Гольдерінгом (Höldering) і майбутнім класиком німецької філософії Шеллінгом.
Гегель та його друзі були налаштовані досить ліберально і прогресивно. На честь французької буржуазної революції (1789) вони організували мітинг і в парку університету посадили Дерево Свободи. Трохи пізніше кожен з них з піднесенням зустрічали вторгнення в Німеччину французьких військ, а самого Наполеона вважали втіленням Світового Духа Свободи. Пізніше, з Ієни, в листі до своїх друзів Гегель повідомляв: «Вночі 13 жовтня 1806 року поза території навчального закладу я спостерігав залпи наполеонівських окупаційних військ. А наступного дня мені пощастило бачити Світового Духа (Weltseele), що їхав верхом на коні через місто Ієну».
Після закінчення університету в 1793 році Гегель відправився в Берн і, як це тоді було заведено, найнявся вихователем дітей місцевого аристократа. Попутно він приймав участь в політичному, виконував окремі доручення міського керівництва. В 1897 році він переїжджає до Франкфурту, поближче до свого університетського друга Гольдерінга, що уже став відомим письменником, і нову зайнявся вихованням дітей аристократа. Позаздривши успіхам друга, Гегель написав і опублікував декілька заплутаних статей, про які потім йому не хотілося згадувати. Після цього він засів за дослідження проблем християнства і пише ряд праця з цієї теми, як-от: «Дух християнства і його доля», «Життя Ісуса», «Позитивність християнської релігії», які були опубліковані вже після його смерті.
В 1781 році він переїжджає до Ієни, де кафедрою філософії, замість звільненого за атеїстичні думки Фіхте, завідував Шеллінг. За підтримки свого близького однокашника по університету і близького друга Шеллінга Гегеля прикріпили до кафедри філософії для «габілітації – підвищення кваліфікації і одержання права на викладацьку роботу в університеті. В 1801 році Гегель публікує свою першу філософську працю: «Різниця між системою філософії Фіхте і Шеллінга», в якій всіляко вихваляє свого завідуючого кафедрою. Втім, підносить справедливо, викладаючи при цьому ряд своїх власних, гегелівських, думок, від яких не відмовлявся протягом всього свого життя. Тут Гегель віддає належне обом класикам німецької і світової філософської думки, але показує, що філософія Фіхте схиляється до суб’єктивного ідеалізму, а філософія Шеллінга є філософією об’єктивного ідеалізму і в той же час філософією тотожності об’єктивного і суб’єктивного, конкретно-почуттєвого і абстрактного, матеріального і духовного. З філософії Шеллінга, а також зі своєї першої публічної трактовки філософії свого друга, Гегель запозичив і утримав багато і багато з того, що дозволяє розглядати його, Гегеля, власну філософію як плідне продовження, завершення і, звичайно, позбавлення від заблуджень філософії Шеллінга.
Там, в Ієні Шеллінг і Гегель протягом 1802 – 1806 років спільно видають «Критичний філософський журнал» (Kritische Journal der Philosophie). Дослідники потім встановили, що в журналі всі статі, що пропагували філософії Шеллінга, були анонімно написані Гегелем. В 1803 році Шеллінг залишає Ієну, а Гегель стає його визнаним наступником на кафедрі філософії університету.
Після окупації Ієни «Світовим Духом», тобто військами Наполеона, і наступним розгоном університету Гегель перебирається в Бамберг, де видає газету. Тут же Гегель закінчив написання та ретельно відредагував і в 1807 році видав с Гольдерінгом свою започаковуючу філософську працю – «Феноменологія Духа»  (Phanomenologie des Gesites). Книжка -  знакова в історії філософської думки взагалі і особисто Гегеля, зокрема. Для всієї наступної творчості Гегеля  «Феноменології Духу» стала програмним документом, пункт за пунктом, параграф за параграфом якої філософ розширював, розтлумачував і писав окремі книги. Дослідники його творчості одностайно зазначають, что «Феноменологія Духу» була своєрідним коконом, з якого змотувалась и вилуплювалась вся філософська система Гегеля.
В 1808 році Гегеля, що став уже відомим, запрошують до Нюрнбергу на посаду директора жіночої гімназії і професора філософії в ній. Для благородних дівчаток 13-15 років Гегель читає курс своєї знаменитої «Філософської Пропедевтики». Читаючи зараз цей твір, можна лише поспівчувати старанним дівчаткам, які навряд чи зрозуміли все сказане професором. Але після смерті свого директора і професора вони за своїми конспектами пунктуально відтворили і видали-таки його «Філософську пропедевтику». За 8 років перебування в Нюрнбергзі Гегель написав і видав два головні в його філософській системі твори: «Наука Логіки» (Wissenschaft der Logik, 1813) та трьохтомну «Енциклопедію філософських наук» (Encyklopadie der philosophischen Wissenschaften, 1817). Тоді ж в Нюрнбергзі Гегель одружився.
Особисте повсякденне життя Гегеля було мало примітним як для його оточення, так і для нього самого. Дослідники його творчості про це майже не пишуть. Відомо лише, що сімейне життя ні з якого боку не притягувала уваги майбутнього сухого і славетного філософа. Можна тільки сказати, що в його сімейному житті було стільки філософії, скільки могло бути сімейного життя в філософії. Відомо лише, що «в період своїх філософських роздумів» він утішався в спілкуванні з якоюсь домашньою дівицею, у якої від нього народилась доця. Гегель визнав батьківство дитини, їй та матері увесь час  матеріально підтримував, але свої стосунки з ними не оформив законним шлюбом. З цього приводу можна висловити декілька догадок. Можливо, не любив своєї наложниці; можливо – не хотів пов’язувати свою ще не визначену долю шлюбом з дівицею низького соціального стану., а можливо і ще щось інше. Між іншим, сказане – це все те, що мені відомо про сімейне життя Гегеля.
В 1816 році Гегеля запрошують на посаду ординарного (повного і штатного) професора Гельдерберського університету, а в 1818 – в Берлінський університет. Всі свої сили Гегель віддає написанню конспектів і читання по них лекцій з філософії історії, філософії, історії філософії, філософії релігії, філософії права, філософії природі і з тем тих книжок, які ним було уже написано.
Восени 1831 року в Берліні спалахнула епідемія чуми. Філософ Артур Шопенгауер (1788 – 1860), проповідник песимізму, волюнтаризму, презирства до життя, що заливався прихованою чорною заздрістю та публічною демонстрацією злоби до Гегеля і читав лекції з філософії в сусідній аудиторії, де сиділо 3-5 студентів проти багатосотенної аудиторії студентів у Гегеля, почувши про холеру, зразу ж втік до Італії – і вижив. А пропагандист оптимізму, детермінізму та життєлюбства Гегель не усмілився кинути виклик неминучій долі і залишився в Берліні. Через три дні після зараження холерою, 14 листопада 1831 року, на 62 році свого життя великого філософа не стало.
Після смерті філософа його шанувальниками  було зібрано конспекти професора, конспекти студенті з курсів, що їх читав сам Гегель, прижиттєві його видання і опубліковано 27 томів його праць. В берлінський період своєї творчості  Гегель написав та опублікував, якщо не рахувати статей, лише одну велику роботу – «Основи філософії права» (Grundlinien der Philosophie des Rechts - 1827).
*                      *                     *
*                       *
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (Hegel) – щонайвеличніша особа в історії розвитку європейської та світової філософської думки. В Середні Віки замість імени «Арістотель» писалось «Філософ» з великої літери. Таким Філософом з великої літери залишається Гегель в історії сучасній.
 

5.3.  Система Абсолютного ідеалізму Гегеля

5.3а.  Місце категорій в філософській системі Гегеля.
В основу викладу змісту своєї філософської системи Гегель кладе світоглядні категорії, сукупність яких він називає «Світовим Духом». Розкриття сутності цього Світового Духа він здійснює за допомогою системи Логічних категорій. Якраз в сутності цих категорій та в їх послідовних зв’язках показує стан всієї дійсності та процеси в ній.
Всю дійсність Гегель ділить на  природу духовну (Дух) і матеріальну (Природа).  В філософському баченні Гегель першість віддає Духу. Природа ж, реальна матеріальна дійсність, твердить Гегель є ні чим іншим як відчуженням – «інобуттям», матеріалізованою, а тому «чужою» формою Духу. Свідомість людини – не що інше як самопізнання Духу (В людській свідомості Дух пізнає самого себе).
Слідуючи в оцінці Гегеля Фейєрбахом, а через Фейєрбаха – і Леніна, в марксистській літературі (і не лише в марксистській) настійно проводиться думка про те, що Гегель начебто вважав ідеї-категорії (складові Світового Духу) самостійними сутностями, істотами, а самого Світового Духа – «витонченою формою Бога». Але це не так. Гегель дивився на ідеї та філософські категорії, та й на Світового, Абсолютного Духа як на абстракції людського мислення, абстракції, в яких схоплена справжня, адекватна суть речей та явищ. Він вважав, що лише абстрактне, воістину філософське мислення за допомогою абстракцій вірно відображує дійсність. І в цьому плані настійно твердив про тотожність буття і мислення. (Під буттям Гегель мав на увазі всю дійсність, а не лише матеріальну. Він вважав, що думка, мислення, уявлення, поняття, ідеї та категорії є світом духовним і в той же час світом реальним, дійсним)
Правда, оскільки Гегель в своїй філософії перевагу і першість віддавав духу (філософському мисленню) над матерією, то його справедливо називають ідеалістом. А оскільки від заперечував погляді суб’єктивних ідеалістів і при цьому вважав, що в мисленні людини адекватно (тотожно) відображується об’єктивна реальність, то його справедливо слід назвати ідеалістом об’єктивним. Систему свого філософського світогляду Гегель зображує у вигляді розвитку, послідовного логічного розкриття Світового (Абсолютного) Духу, що здійснюється на трьох рівнях: в Логіці, в Природі і в Мисленні. В стиснутому вигляді суть своєї філософії він викладає в тритомній «Енциклопедії філософських наук», яка вперше вийшла друком в світ в 1817 році.
 
5.3б.  Логіка Гегеля: Буття. Сутність. Поняття.
В першій частині своєї філософської системи Гегель показує розвиток Світового Духа в «стихії чистого розуму», - в системі послідовних логічних категорій. При цьому Гегель піддає нищівній критиці «Метафізичну» (Формальну, Лейбніце-вольфіанську) логіку, скрізь і по кожному пункту протиставляючи їй свою Логіку – Логіку діалектичну. Логіка Гегеля складається з трьох розділів: Буття. Сутність. Поняття.
Гегель розпочинає виклад своєї системи з самого початку, а саме з того, шо не вимагає ніякого обґрунтування. Таким  є те, що виражається категорією Ніщо. І до цього «ніщо» він підходить діалектично, пов’язуючи його з чистим Буття. Буття це те, що належить всьому, а йому не належить нічого. Буття в цьому відношенні чисте, в ньому немає ніяких ознак. Ніяких ознак немає  і в Ніщо. «Це чисте буття, - пише Гегель, - є чиста абстракція і таким чином є абсолютно від’ємне,  а якщо його взяти так же  безпосередньо, є ніщо» (Г. В. Ф. Гегель. Энциклопедия философских наук. Том I.Наука Логики, §87). Близькі одне до одного Буття і Ніщо пов’язані між собою діалектично, а діалектичний зв’язок примушує їх взаємодіяти та класти початок руху категорій. «Прагнення знаходити в Бутті чи в них обох стале значення і є сама необхідність, яка примушує Буття і Ніщо рухатись дальше и надає їм істинне, тобто конкретне, значення. Цей рух є логічним виводом (Ausführung) і наступний розвиток поняття» (Там же, §87. Примітка І). Від взаємодії Ніщо і Буття шляхом становлення з’являється Якість. Гегель визначає Якість я «наявне буття», як буття, що здобуло «визначеність».(Там же §90).  Він пише: «Якість як існуюча визначеність в протиставленні попередньому запереченні (Буття заперечує визначеність – Є.Д.) є реальність» (§91). Після опису становленню та діалектичному розвитку Якості, Буття розвивається в категорії Кількості та в  категорії Міри.
Поряд з розкриття логіки переході від Якості до Кількості і до Міри Гегель в розділі про Буття розвиває своє вчення про взаємнопереходи кількості і якості, про процес становлення, про стрибки в процесі розвитку, - вчення, без якого неможливо ні пізнавати дійсність, ні взаємнопристосовуватись до неї. В розділі, як і у всіх своїх творах він намагається філософськи відтворити дійсність у всій її суперечливості і змінюваності. При цьому причину всіх змін і розвитку він знаходить в самих предметах і явищах. В кожному з розглядуваних ним положеннях він знаходить спочатку стійку форму (теза, ствердження). Потім звертає увагу на наявність в тезі руйнуючих сталість факторів (антитеза, заперечення). Боротьба між протиріччями веде до їх об’єднання на вищому рівні (синтез, об’єднання), яке в свою чергу, стає тезою і  так же розпочинає рух, розвиток за схемою: теза – антитеза – синтез; теза – антитеза – синтез; плюс – мінус – рівняння… Так створюються знамениті тріади категорій в філософії Гегеля.
В розділі про Сутність філософ розглядає категорію Сутність саму по собі (як тезу) і як єдність в ній Явлення та Дійсності. На противагу Канту, який протипоставляв Ноумен і Феномен, Гегель доводить, що «Сутність - являється, а явлення – суттєве». В завершення розділу він розглядає зміст і логіку переходу категорій: випадковість і необхідність, можливість і дійсність, причина, наслідок і взаємодія, випадковість і закономірність.
Проблемі Логіки Гегель присвятив окремій твір «Наука Логіки», який увійшов в історію філософської думки під назвою «Велика Логіка Гегеля». Слід сказати, що аспекти висвітлення і трактовка окремих категорій в «Науці Логіки». що вийшла друком в 1813 році, і в «Енциклопедії філософських наук», що опублікована в 1817 році, дещо відрізняються між собою, що свідчить про розвиток та уточнення змісту категорій самим класиком німецької філософії.
В заключному, третьому, розділі про Поняття Гегель розглядає категорії Суб’єктивного (Поняття. Судження. Умовивід), Об’єктивного (Механізм, хімізм, телеологія) и Абсолютного ( Мистецтво. Релігія. Філософія). Згодом Гегель проблемам Об’єктивного і Абсолютного присвятив ряд окремих творів.
 
5.3в.  Природа як іншобуття Духу.
Другий розділ «Енциклопедії філософських наук» присвячений розгляду «Філософії природи». Гегель підходить до Природи не як природодослідник, а як філософ і намагається охопити всю її в системі, виявити в ній найбільш загальні ознаки та закономірності. Для нього природа ж, перш за все, «ідея в формі іншобуття». Другими словами, для ідеаліста Гегеля Природа є антитезою (відчуженням і протиставленням) Духа. Дух – ідеальний, а Природа – матеріальна. Не дивлячись на таку протилежність Духа і Природи, між ними існує діалектична взаємодія. Дух проявляє себе в пізнанні Природи, а «предмети природи не мислять і не є уявленнями чи думками». В цьому розумінні Дух для нас є реальним, а природа – потусторонньою.
Розгляд природи Гегель  розпочинає з визначення її найбільш абстрактних категорій, а саме: Простору, Часу та Руху.
У відповідності зі своїми  «Тріадами» Гегель в природі вбачає три сторони: Механіку, Фізику й Органіку. Так, органіка включає в себе Геологічну природу, Рослинний світ і світ Тварин. З точки зору рівня сучасного природознавства  (й рівня філософських знань про природу – тоже!) погляди Гегеля – це погляди високоосвіченої людини початку 19 століття. У багатьох відношеннях вони застаріли. Але не можна замовчувати те, що Гегель в своїй філософській праці про Природу висловив ряд геніальних здогадок, справедливість яких була підтверджена наступним розвитком наукових знань. І що найбільш важливо – Гегель запропонував діалектичний метод дослідження предметів та явищ природи, той метод, без якого була б неможлива сучасна наука і науковий аналіз суспільних явищ.
 
5.3г. Філософія Духу.
Третя частина «Енциклопедії філософських наук – «Філософія Духу» -  присвячена Світовому Духу, який зі сфери Природи повертається до самопізнання самого себе, тобто у осягненню себе в свідомості людини та суспільства. Лише на цьому рівні, вчить філософ, виявляє себе і пізнається Абсолютна істина. Вона, відповідно поглядам Гегеля,  виявляє себе спочатку у вигляді міфів та художнього бачення, - в мистецтві, потім і образі богів. – в релігії і, нарешті, найбільш адекватно « в сфері чистого (абстрактного, категоріального) бачення, - в філософії, зокрема в найбільш досконалій формі – в гегелівській філософії Абсолютного Духа. Проблемам Світового Духа самого-в-собі Гегель присвятив ряд праць, серед яких слід відзначити такі, як: «Філософія права», «Філософія історії», «історія філософії», «Лекції по історії релігії», «Естетика» та інші.
В своїх працях Гегель намагався до всіх проблем підходити, як то мовиться, з точки зору вічності, - з точки зору філософа, який стоїть на позиціях неупередженої вічної істини. Втім, філософ не був позбавленим ні особистих, ні соціальний, ні політичних, ні історичних схильностей та пристрастей. Для нього, наприклад, неперевершеним ідеалом влаштування державного життя є Прусська монархія, релігії – християнство в його лютеранському варіанті. З явним упередженням ставився Гегель до філософського матеріалізму, зокрема – до філософії французьких просвітників та матеріалістів 18 століття. Від початку до кінця негативно ставився діалектик Гегель до метафізичних поглядів Християна Вольфа.
 

5.4. Онтологія, Гносеологія та Діалектика в філософії Гегеля

Гегель називав філософію «епохою, що схоплена думкою». Це визначення найбільшою мірою стосується філософських творів самого Гегеля. В його творчості в найкращій формі відображено, «схоплено», вище досягнення культури того часу, в якому жив класик німецької та світової філософії. Проте, сказаного не досить для оцінки всієї філософської спадщини Гегеля. В його творчості підведено підсумок розвитку європейської філософської думки за минулий в два з половиною тисячолітній період. І не лише підведений підсумок, але поруч з цим піддано всебічній науковій критиці, узагальнені досягнення і заповнені прогалини змісту тієї думки. Свою філософію він назвав системою Абсолютного Ідеалізму. За самооцінкою Гегеля, його система завершила розвиток філософської думки; він залишає нащадкам філософію, яка, мовляв, досягла свого найвищого, абсолютного, розвитку і всезагального, абсолютного, «схоплення». Висловлені ним філософські думки не слід і немає потреби розвивати, а варто лише читати, конспектувати, запам’ятовувати і схвально коментувати.
Головне кредо філософа викладено в трьох його творах: «Феноменологія Духа» «Наука Логіка» та «Енциклопедія філософських наук». Решта творів великого німця лише більш детально викладають або на прикладах конкретизують висловлені в згаданих трьох творах думки. Останнє стосується всіх його курсів лекцій, що він читав їх студентам Берлінського університету. Так ось. У зазначених трьох творах Гегеля, як у жодного з філософів ні до, ні після нього, кардинальні філософські проблеми Онтології, Гносеології і Методології викладені в такій нерозривній єдності, що вичленувати їх одну від одної ніяк неможливо. В.І. Ленін, читаючи «Енциклопедію філософських наук» і ще тільки навчаючись філософії, наприклад, ніяк не міг виокремити у Гегеля потрібну йому, Леніну, для написання книги «Матеріалізм і емпіріокритицизм», Окремо Діалектику, Окремо Гносеологію і Окрему Логіку і з роздратуванням написав: «Не потрібно трьох слів. Це – одне і те ж». Між іншим, радянські марксисти потім встановили, що все це все ж таки «не одне і те ж» (Див. И.Д.Андреев. Диалектическая Логика. Москва, «Высшая школа» глава ІІІ, §2)
Іще одне, можливо, останнє застереження. Філософія Гегеля надзвичайно складна і  важка для читання, а ще більше для запом’ятовування. Так, безсумнівно, великого розуму людина – В. І. Ленін, читаючи окремі сторінки «Науки Логіки», в своїх конспектах не один раз робив помітки: «Це місце у Гегеля – засіб для збудження головних болячок». А оскільки це, справді, так, то багато авторів книг, лекцій та статей про Гегеля, головним чином – професори, спрощують думки Гегеля, спускають їх до свого рівня або до рівня студентського сприйняття. В силу цього, жодного філософа в світі не спрощували і не перетлумачували до невпізнання так, як то чинили і чинять з Гегелем. Беззахисному перед живими Гегелю приписують те, чого у нього і в думках не було, чого ніяк не можна безпосередньо вичитати в його творах. Сказане в попередніх абзацах слід віднести не лише до авторів творів про Гегеля і до рівня якихось там студентів. Це стосується і тих, хто зараз знаходиться в цій аудиторії.
Адекватному розумінню Гегеля в країнах колишнього Радянського Союзу особливо заважали марксистські «друзі» та «вороги» гегельянства. В історії філософської думки в СРСР був час, коли спочатку арештовували ворогів Гегеля, що їх називали «механістами», а потім стали арештовувати друзів Гегеля, яких атестували як «деборинців». Я буду намагатися сказати вам вам про Гегеля словами самого Гегеля, або близько до його слів. І будемо пам’ятати, що для адекватного розуміння величі філософських думок потрібно читати самого Гегеля, а не коментарі на нього.      
 

5.5. Оптимізм гносеологічних поглядів Гегеля.

Виклад свого розуміння проблем гносеології та її часткових питань Гегель завжди спочатку вдається до аналізу та піддає критиці своїх філософських попередників. Так, він нещадно критикує, перш за все, своїх найближчих йому, німецьких філософів. Він виступає проти суб’єктивізму Канта і Фіхте і показує, що природа існує незалежно від людини, а людське пізнання володіє об’єктивним змістом. Він різко виступає проти Шеллінга за недооцінку останнім ролі мислення і логіки взагалі, за його інтуїтивізм, який в кінцевому підсумку, вже після смерті Гегеля, привів його до ірраціоналізму. Він не обходить мовчанкою чисто логічного підходу до пізнання дійсності Готлібом Лейбніцем, Християном Вольфом (1679 – 1754) та Олександром Готлібом Баумгартеном (1714 – 1762)Ю нещадно критикує, буквально – знущається з їх метафізики. Гегель висловлює своє захоплення та непорозуміння іманентною філософією співвітчизника Фрідріха Генріха Якобі (1743 – 1819); не обходить величі та хибності філософських думок Платона, Арістотеля, Декарта, Спінози та інших філософів минулого.
В філософії прийнято знецінення пізнавальних можливостей людини називати гносеологічним песимізмом, а визнання безсумнівної сили і достовірності людського пізнання – гносеологічним оптимізмом. За цією класифікацією Гегеля слід віднести до гносеологічного оптимізму самого високого рівня. Філософ був переконаним в тому, що пізнання дійсності є потребою і смислом людського життя. «Наше покликання і наша страва полягає в тому, щоб працювати над філософським розвитком… Найбільш серйозна потреба – це потреба пізнання істини» (Энциклопедия философских наук. М., 1974, стр. 82). Песимістичні гносеологічні погляди він називав нікчемними: «Що ми не знаємо істини і що нам дано знати лише випадкові, перехідні, тобто нікчемні явища, - ось то нікчемне вчення, яке створили і творить найбільший шум, що панує зараз в філософії» (Там же). «Я смію бажати і сподіватися, - казав він в своїй промові від 22 жовтня 1818 року при читання лекцій філософського курсу в Берлінському університеті, - що мені удасться знайти і заслужити вашу довіру на тому шляху, на який ми вступаємо. Поки я можу вимагати від вас лише того, щоб ви принесли з собою довіру до науки, віру в розум, довіру до самого себе. Дерзання в пошуках істини, віра в могутність розуму є перша умова занять з філософії. Людина має поважати самого себе і визнати  себе гідним найвищого. Якої б високої думки ми не були про велич і могутність духу, вона все ж таки буде недостатньою високою. Захована сутність Всесвіту не володіє силою, яка могла б виявити опір відважності пізнання. Вона змушена відкритись перед ним, розгорнути перед його очима багатства ш глибини своєї природи і дати йому насолодитися ними» (Там же, стор.83). В своїх  «Лекціях з історії філософії» Гегель повторив цю ж думку, перифразуючи слова Ісуса Христа: «На камені цьому споруджу церкву мою і ворота пекла її не здолають» (Матвія, 16:18), сказав: що перед людським розумом не встоять навіть ворота пекла.
Серед всіх форм пізнання (мистецтва, релігії, науки) Гегель вище всього ставив пізнання філософське. Він пише: Філософія має, перш за все, довести нашій буденній свідомості, що існує потреба у власне філософському способі пізнанні або навіть пробудити таку потребу. Але по відношенню до предметів релігії, по відношенню до істини взагалі вона повинна показати, що вона сама здатна їх пізнати. По відношенню до того, що релігійні істини відрізняються від філософських, то філософія виправдати свої, що відрізняються від релігійних, визначення» (Енциклопедія філософських наук, §4).
 Тут же Гегель дуже переконливо і дотепно доводить, що для оволодіння стилем філософського мислення  потрібно мати окрім відповідної підготовки, ще й талановитість. «Ця наука, - пише він про філософію, - нерідко відчуває таке зневажливе ставлення до себе, що навіть ті, хто не займався нею, зарозуміло уявляють собі, щоб, одержавши посередню освіту і спираючись на своє релігійне відчуття, вони можуть залюбки філософствувати і оцінювати . Такі всезнайки погоджуються з тим, що для того щоб висловлювати свої судження стосовно інших наук, ці науки потрібно вивчити. Воно ладні погодитися, що для того, щоб пошити чоботи, потрібно вчитися цьому ремеслу, хоча кожний для чоботарського діла о діла має руки, щоб тримати в руці молоток, і очі, щоб бачити куди штрикати шилом. А для філософії, за їх словами, не потрібно ніякої підготовки, ніякого навчання. Виходить, що філософом стали легше, аніж чоботарем. Ця обивательська думка в новий час  утвердилась завдяки вченню про безпосереднє знання – знання шляхом споглядання» (Там же, §5).
 

5.6.  Від живого споглядання – до абстрактного мислення, а від нього – до діалектичної логіки

Гегель визнавав існування поза і незалежно від свідомості Природи, Матерії. Наше пізнання, говорив філософ, розпочинається з почуттєвого сприйняття (А) – цієї незалежної від нашої свідомості дійсності. У відчутті предмет дається нам «як безпосередній, сущий, існуючий, даний»; «безпосередньо-одиничний», як «гола достовірність»; вони «поставляють нам  матеріал для свідомості». Але в цьому сприйнятті предмет для нас дається лише в явленні, поверхово. «Філософія, навпаки, має по суті вирізняти поняття істини від голої достовірності, бо достовірність є ще щось неістинне». Відчуття дають можливість нашому розсудку скласти уявлення про предмет. Справжнє ж пізнання сприймаючого відчуттями предмета може бути досягнуто лише на рівні розуму: «Це мета вже передчувається розумом, що вірить в себе, але досягається вона лише  знанням розуму, пізнанням у поняттях» (Там же, § 414 – 421).
Шлях від конкретно-відчуттєвого уявлення про предмети до знання істини про всю дійсність йде спочатку, каже Гегель, через розсудок. Оперуючи конкретно-відчутєвими предметами, розум створює поняття про них (Б).  Але розсудкові поняття – не вся істина, а лише проміжний шлях до неї. «Мислення як розсудок4, - пише він, - не йде далі нерухомої визначеності і відмінності від інших визначеностей; таку обмежену абстракцію це, розсудкове, мислення вважає такою, що немов би володіє самостійним існуванням.  Добавок: Коли мова заходить про мислення взагалі чи, точніше, про осягнення в поняттях, то часто при цьому мається на увазі лише діяльність розсудка. Але хоча мислення є безпосередньо (zunachst) розсудковим мисленням, воно, одначе, на цьому не зупиняється, і поняття вже не є визначенням розсудка. Діяльність розсудка полягає в тому, щоб надати змісту форму все загальності; правда, всезагальне, що покладається розсудком, є деяким абстрактним всезагальним, яке фіксується на протилежність особливому і завдяки цьому самому в свою чергу так же виявляється особливим. (Там же, §80).
Оскільки  поняття є продуктом рефлектую чого розсудку, рефлектуючого по законам метафізичної, формальної, логіки, то воно не може нести в собі справжньої вічної істини. В зв’язку з чим Гегель піддає нищівній критиці логіку метафізики, показує безпідставність, пустоту, її основних законів. Для адекватного відображення в свідомості, в дусі, діалектичної, суперечливої, дійсності потрібна принципово нова Логіка і новий метод дослідження. І Гегель створює таку Логіку, яка, за його думкою,  може осягнути, «схватити» істину у всій її повноті та конкретності. І тут слід сказати, що Гегель вперше в історії філософської думки здійснив спробу дослідити «саморух духу» в процесі наближення до істини. Він показує, що не лише дійсність розвивається діалектично, але що ця діалектичність притаманна самій думці. Причому, оскільки лише мисленням і в думці осягається істина, то в сукупному процесі осягнення істини перевага надається думці, мисленню, свідомості, духу, логіці, а не зовнішній дійсності, матерії. Оскільки логічне є абсолютна форма істини, оскільки логічне саме є чиста істина, воно являє собою дещо зовсім інше, аніж лише корисне. Але оскільки саме краще, найбільш гідне і самостійне є одночасно з цим і найбільш корисне, то можна розглядати логіку так же з цього боку», - писав він ( Там же, §19). Така трактовка проблеми співвідношення духа і матерії дає підставу вважати Гегеля ідеалістом. А оскільки дух, ідеї для нього існують в самій дійсності и не залежать від суб’єктивності людини, то і в питання гносеології Гегель показує себе об’єктивним ідеалістом.
Зрозуміти й прийняти дійсність в сукупності всієї суперечливості і конкретності може лише розум, бо він схоплює дійсність не від чуттєво (А), і не розудкових поняттях (Б), а в ідеях (В). В ідеї співпадає дух і матерія, світ  постає в тотожності буття і свідомості. «Ідея, - пише Гегель, - є істиною в собі і для себе, абсолютна єдність поняття і об’єктивності. Її реальний зміст є лише розкриття самого поняття в формі зовнішнього наявного буття, і, замикаючи цю форму (Gestalt – завершення, цілісна форма) в своїй ідеальності, ідея утримує її в своєму володінні, зберігаючи таким чином себе в ній. Примітка: Дефініція абсолютного, згідно якій воно є ідея, сама абсолютна. Ідея є істина, бо істина полягає у відповідності поняттю, а не у відповідності зовнішніх предметів моїм уявленням.  … Одиничне, взяте для себе, не відповідає своєму поняттю; ця обмеженість його наявного буття складає його кінечність і веде до загибелі» (Там же, §213).
Твердження Гегеля про тотожність духа і матерії, свідомості і буття обгунтовується тим, що у вірних філософських ідеях відображується те, що є закономірним і всезагальним в речах та явленнях дійсності. Коли Гегелю зробили зауваження, що його система Абсолютного ідеалізму не відповідає фактам, він відповів: «Тим гірше для фактів». І цьому плані Гегель в своїй Філософії права» писав: «Все, що розумно, те дійсно, а все, що дійсно, те розумно» (Гегель. Сочинения. Том VII, стр. 15 – 16, а так же «Енциклопедія філософських наук. Том І, стр. 89-90). Під «розумним» він в обох випадках мав на увазі правильно, філософи осягнуту дійсність. Знайомлячись з гносеологічною концепцією Гегеля, інколи закрадається думка,що він вигадує або, іншими словами, логічно «витягує» зміст своїх пізнавальних ідей. В цьому є частина правди, але лише – частини!. Суб’єктивне і об’єктивне в філософії Гегеля виступає в органічній єдності, яку він називає тотожністю. «Ідея як єдність  об’єктивного і суб’єктивного… охоплює собою всі визначення. Ця єдність є абсолютна і повна істина, що мислить себе в якості логічної ідеї. Абсолютна ідея є, перш за все, єдність практичної та теоретичної ідеї, а разом з тим також єдність життя та ідеї пізнання. Єдність та істина є в собі і для себе суща ідея, отже – абсолютна ідея» 
Гегель вважав, що лише в його філософії Абсолютного ідеалізму вперше за дві з половиною тисяч років  знайшов своє втілення, адекватний за своєю суттю вислів: «До цього пункту дійшов Світових Дух. Кожний щабель мав свою особливу форму в істинній системі філософії: ніщо не загублено, всі принципи збережені. Остання філософія є сукупність всіх її форм. Ця конкретна ідея є наслідком зусиль Духу стати об’єктом для самого себе, пізнати самого себе шляхом серйозної праці, що продовжувалась дві з половиною тисячі років. Ось стільки коштувала праця розуму, щоб пізнати самого себе!».
 
 
 

5.7.  Діалектична логіка Гегеля як метод пізнання та викладу

змісту філософії

В філософській системі Гегеля, а отже і в його поглядах на пізнання, домінуюче місце займає його діалектичний метод. «Метод, - писав він, - є не зовнішня форма, а душа й поняття змісту, від якого він відрізняється лише на стільки, наскільки   моменти поняття також і в самих собі приходять до своєї визначеності, щоб показати себе як тотальність поняття,  …крім метода важливі ще й проміжні результати, одержані за (Енциклопедія філософських наук, його допомогою, §243).
Метод філософствування Гегеля строго дедуктивний. Він бере поняття, категорію, «розгортає» її таким чином, щоб з неї дедуктивним методом піти вперед і прийти до нових висновків.  У нього одні поняття породжують другі понять більш багаті за змістом. Але тут перед ним постає проблема: з чого ж такого безсумнівного почати? Очевидно, для нього має існувати якесь первісне поняття, категорія, з якої можна було б послідовно вивести всі інші категорії і яка в той же час не була б опосередкована, визначена нічим іншим. Такою категорією для Гегеля є категорія Буття. З неї він і починає виклад своєї системи Абсолютного ідеалізму.
Ні достовірність, ні абсолютна істина і ніяка інша подібна «форма» не може виступити в ролі початку філософії, оскільки всі вони або вже зумовлені чим-то або вони знаходяться в співвідношенні та співставленні з іншими «формами». – категоріями. Початок безумовного філософствування – якого протягом віків безуспішно шукали філософи – не повинен мати змістовного визначення перерахуванням його ознак чи то зарахуванням до якогось логічного роду. Йому також нічого не повинно передувати.  Для Гегеля таким початок  має бути «чистою думкою», «абсолютною абстракцією з втратою будь-якого змісту». Такий початок Гегель знайшов в категорії «чистого буття» (Енциклопедія, §86). З чистого буття з застосуванням до нього діалектичного методу він розпочинає рух категорій, з яких побудує все багатство своєї теорії, квітучу багатобарвність всього універсуму.
Як відомо, ланцюжок дедуктивних суджень та умовиводів з кожним кроком звужує обсяг поняття та розчинює зміст вихідних категорій. Але у Гегеля все йде навпаки: розпочинаючи з пустих за змістом та всеоб’ємніих за  формою категорій  його філософська думка все більше і більше збагачується змістом, одноразово з цим істина стає все більш і більш конкретною. Він показує, що його діалектика є частиною (точніше – моментом) тієї логіки, суть якої полягає в «знятті… кінцевими визначеннями самих себе і переході в свою протилежність» (§81). В цьому плані діалектика Гегеля протистоїть розсудковому міркуванню, заснованого на  формальній, арістотелівській, логіці, але результати цього протистояння закріплюються тою ж спекулятивністю, бо «спекуляція осягає єдність визначень в їх протилежності, то стверджувальне, яке утримується в їх розв’язанні і переході (§82).
Першоджерело гегелівської діалектики – Буття – абсолютно чисте від будь яких визначень. Одначе, воно в силу своєї природи неявно утримує (поширюється) в собі всі можливі визначення.
Виявлення, розкриття окремих моментів буття, а потім тих категорій, які будуть з нього одержані, покладання цих моментів в ролі самостійних понять складає рухову пружину гегелівського методу. «Увесь рух філософії, як методичний, тобто необхідний,  рух, є не що інше, як покладання того, що уже утримується в понятті (§88). Не лише кожний реально існуючий предмет, а й практично кожне логічне поняття являє собою тотальність, - то, що може бути адекватно виражено тільки сумою нескінченої кількості визначень, і як таке здатне розкривати свій зміст, самопоглиблюючись, породити нескінчену множинність інших понять.
Своїй Логіці, діалектичному методу філософствуванню Гегель надає чітку систематичну форму, визначаючи, що породження понять повинно будуватися по принципу тріади. В кожному предметі аналізу виділяються три моменти: перший – безпосередня, суцільна єдність об’єкта розгляду (предмет в собі); другий – об’єкт як складність, множинність, як рефлексія (предмет для себе); третій – відтворена єдність, в якому не губляться внутрішні розрізнення, виявляється істина (предмет в собі і для себе). Кожний з цих моментів (теза – антитеза – синтез), що покладається в ролі самостійного поняття (предмет в собі), в процесі «діалектичного руху проходять через результати проміжного аналізу (предмет для себе) і закінчуються результатом завершення (предмет в собі і для себе, синтез). Потім цей же останній предмет в собі і для себе, синтез, покладається предметом в собі (тезисом) і знову піддається тріадичному дослідженню та збагаченням змістом.
 В процесі свого дослідження Гегель розкриває ряд основоположних принципів (співвідношення сутності і явища, форми і змісту, можливості і дійсності, історичного і логічного Та інші) і законів діалектики, серед яких наступною філософською думкою виділили три: 1. Закон єдності та боротьби суперечностей; 2. Закон переходу кількісних змін в якісні і навпаки; 3. Закон заперечення заперечення. Гегель показав, що ці принципи та закони діють у всіх сферах дійсності: в природі, в суспільстві, в свідомості.
*                 *                   *
*                  *

5.8. Історична доля філософії Гегеля

Гегель був авторитарною людиною в філософії. Навколо нього не було ні учнів, ні послідовників, ні однодумців. Філософ розробляв і поширював свою філософію сам. Його оточення  вірнопіддано слухало і неухильно сприймало вчення свого Мудрійшого.
Після раптової смерті Гегеля його шанувальники оголосили се5бе його учнями і стражами його філософської думки. Одна частина таких шанувальників намагалась не лише на віки законсервувати вчення Гегеля, але й цілком пристосувати його до буденного життя Прусської монархії, до християнства, до заперечення матеріалізму. Серед таких були Гінріхс, Габлер, Гершель, Міхелет та інші, які назвали себе старогегельянцями. Заслуга останніх була в тому, що вони видали повну збірку творів Гегеля, включивши в неї рукописний спадок філософа і конспекти прочитаних ним лекції. Старогегельянцям протистояли младогегельянці, які намагалися розвити вчення Гегеля далі – до атеїзму та революційному демократизму. Серед таких були відомі критики біблійного тексту та дослідники первісного християнства (Бруно Бауер), міфа про Христа ( Давид Штраус), родоначальник анархізму (Макс Штірнер). До них в молоді роки приєднались Людвіг Фейєрбах, Карл Маркс і Фрідріх Енгельс.
Незабаром гегельянство зійшло з арени філософської думки ХІХ століття і на початку ХХ століття відродилось у спотвореному вигляді під назвою неогегельянства (Б. Бозанкет, Д. Джентіле, Дж. Мак-Таггарт, Б. Кроче, Ж. Валь, Іполіт, Кожев та інші.).  В  1930 було утворено «Міжнародний гегелівський союз».
 

6. Філософські погляди Людвіга Фейєрбаха

6.1. Життєвий шлях і творчість філософа

 

 
Людвіг Андреас Фейєрбах народився 28 червня 1804 року в баварському місті Ландузі в передовій, антифеодального  (антикріпосницького) настрою сім’ї дуже освіченого криміналіста. Після закінчення місцевої гімназії Людвіг в 1823 році вступив на богословський факультет Гейдельбергського університету. Розчарувавшись в богословських «науках», він на наступний рік поступає на філософський факультет Берлінського університету, де з захопленням слухає лекції  і вивчає твори Гегеля.

 
Про своє сприйняття обожуваного вчителя він пише своєму батьку: «Дорогий батьку! Хоча я всього один місяць слухав тут лекції. Але вже вони принесли мені велику користь. Що для мене було темно і незрозуміло, то в наслідок небагатьох лекцій , які я до цього часу прослухав у Гегеля, стало для мене ясним и зрозумілим в своєму нерозривному зв’язку. То, що в мені тліло, немов би трут, тепер засяяло для мене яскравим полум’ям. Цілком природно,  що досвідчена в умозрінні людина, завітавши до Гегеля, уже за декілька годин починає почувати могучу дію глибини та багатства думки. До того ж Гегель в своїх лекціях зовсім не так темний, як в своїх писаних текстах. Навпаки, він – ясний і зрозумілий, оскільки він рахується зі здатності своїх слухачів до сказаного ним. Але саме краще в нього те, що, коли він, строго філософськи розгорнувши поняття певного предмету, переходить до звичайних уявлень і прикладів, - все стає на свої місця, бо лектор попадає в центр» (Людвиг Фейербах. Избранные философские произведения. Том І. Москва, 1955, стр. 241 – 242). Через два роки він в тому ж дусі писав батьку: «Тепер я покінчив з Гегелем. За винятком «Естетики»,  я прослухав всі його лекції, а його «Логіку» - двічі. Але «Логіка» Гегеля – цей як та збірка законів, це пандекти філософії. В ній викладені всі умоглядні принципи філософії, як античної, так і нової. А  до того ж вона – виклад його методу. А саме головне для мене - це оволодіти не лише змістом, але також методом відомої філософії» (Там же, стор 243).
 
Після закінчення Берлінського університету Людвіг Фейєрбах з 1828 року начав читати лекції як приват-доцент в Ерландському університеті. Після смерті Гегеля він залишається одним з вірних старогегельянців, а потім разом  з Бруно Бауером та Давидом Штраусом переходить на позиції младогегельянства.
В 1830 році Фейєрбах анонімно опублікував свій перший філософський твір «Думки про смерть та безсмертя». Анонімність автора скоро була розкрита – і філософа вигнали з Ерландського університету і ніде після цього не приймали на посаду викладача. Ображений Фейєрбах в 1837 році від’їздить в далеке, богом забуте, село Брукбург в Тюрінгії, в якому безвиїзно прожив 25 років. Там же, в селі, він написав свої головні філософські твори… Про свою творчу біографію Людвіг Андреас писав: «Моєю першою думкою було Бог (Фейєрбах в молоді роки був віруючою людиною – Є.Д.), потім – розум (в університеті він був вірним послідовником філософії Гегеля – Є.Д.) и, врешті решт, моєю останньою думкою стала людина» ( все своє творче життя він розвивав філософію антропологічного матеріалізму – Є.Д.).
Буду вже в усамітненим, Фейєрбах в 1848 році опублікував під своїм ім’ям свій головний філософський твір – Сутність християнства». Книга зразу ж очутилась в центрі уваги світової громадськості, зразу була перекладена і видана всіма європейськими мовами. Після десятиріч панування в німецькій та світовій суспільній думці ідеалізму ( від Канта до Гегеля включно) Фейєрбах запропонував читачам філософію матеріалізму (1), полум’яну повагу до людини (2) і глибоко аргументований атеїзм (3).
Протягом свого життя Фейєрбах опублікував 10 великих томів філософських праць з проблем матеріалізму, атеїзму, історії філософської думки. З ним переписувались майже всі його видатні європейські сучасники, в тому числі і Карл Маркс та Фрідріх Енгельс. Під кінець свого життя філософ вступив в марксистську соціал-демократичну партію. Помер Людвіг Андреас Фейєрбах 13 вересня 1872 року.
 

6.2.Місце філософії Фейєрбаха в історії філософської думки

Філософські погляди Фейєрбаха справили величезний вплив на сучасників. Під його впливом Маркс і Енгельс відійшли від гегельянства, а згодом включили його погляді до складу своїх філософських думок. Під впливом Фейєрбаха формувався світогляд російських (Бєлінський, Чернишевський, Добролюбов, Писарєв) і українських (Т.Г. Шевченко, Іван Франко, Леся Українка) революційних демократів. Значний позитивний влив  справила філософія Фейєрбаха на світогляд вчених, в особливості – на самих видатних біологів другої половини 19 століття (Чарльз Дарвін, Йоган Мюллер, Дюбуа Раймонд, Гельмгольц, Ілля Мечніков, Томас Гекслі).
 

6.3. Специфіка матеріалістичних поглядів Фейєрбаха

Фейєрбах – послідовний та войовничий матеріаліст, хоча він вважав за краще називати себе антропологом, а матерію – природою. «Під природою, писав він, - я розумію сукупність всіх почуттєвих сил, речей та істот, які людина відрізняє від себе як нелюдське… Або, якщо брати слово практично, природа є все те для людини, – незалежне від теїстичного навіювання уявлень про надприродні, - що показується безпосередньо, чуттєво, як основа і предмет життя. Природа є світло, електрика, магнетизм, повітря, вода, вогонь, земля, тварини, рослини, людина, оскільки він є істотою, чи то усвідомлено, чи то несвідомо діючою. Під словом «Природа» я не розумію нічого містичного, нічого туманного, нічого теологічного» (Там же. Том ІІ. Лекції про сутність релігії, стор. 590 – 591).
Для нього в світі існує лише одно буття – матерія. Для нього «Матерія» і «Буття» - поняття тотожні, і він часто вживав одне поняття замість іншого. Існування поруч з матерією чи незалежно від матерії якогось духу для Фейєрбаха, неймовірно. «Дійсне ставлення мислення до буття таке: буття – суб’єкти, мислення – предикат, писав він (Там же. Том І, стор. 128). «Темою всіх моїх пізніших творів, після 1839 року, творів є людина як суб’єкт думки, тоді як раніше мислення саме було для мете суб’єктом і розглядалось мною як щось самодостатнє». (Том ІІ, стор 881)
Від Фейєрбаха в марксизм увійшло знамените: «Буття – первісне, свідомість – вторинна»; «Суспільне буття зумовлює суспільну свідомість». Філософ був засновником антропологічного принципу в філософії, яких потім плідно використовувався в різних філософських школах 19 – 20 століть. А тому матеріалізм Фейєрбаха точніше було б називати матеріалізмом антропологічним.
Фейєрбах – нещадний до крайнощів критик Гегеля. Психологічно він ставився до Гегеля так, як останній ставився до філософії Християна Вольфа. Він, Фейєрбах, безпідставно оголошує ідеалістичну систему Гегеля … теологією, витонченою релігією, а його філософські категорії – істотами. Цю невірну і несправедливу оцінку філософської системи Гегеля ленін запозичив у Фейєрбаха і вніс її в марксизм.
Фейєрбах піддав ґрунтовній критиці і висміюванню діалектичні «тріади» Гегеля, але не заперечував самої діалектики, як філософського методу осягнення істини. Не дивлячись на це наступний марксизм звинуватив  Фейєрбаха в запереченні діалектики, - в гріхах «споглядального матеріалізму», що несправедливо. Відомо, що філософ публічно відмежовувався від поглядів сучасних йому примітивних, дійсно метафізичних, «вульгарних» матеріалістів Бюхнера, Фогта і Молешотта. Останні, «розвиваючи» філософські погляди Фейєрбаха про тотожність буття і матерії і про зверхності матерії по відношенню до духу, взагалі заперечували духовні явища. Вони, наприклад, твердили, що думка – матеріальна, що вони «виділяється» мозком так же, як нирками виділяється сечовина.

6.4. Проблеми релігії в творчості Фейєрбаха

Проблеми релігії завжди займали центральне місце в творчості  Фейєрбаха. «Не рахуючись  … з різними темами моїх творів, - писав він, - всі вони, строго кажучи, мають одну мету, одну волю і думку, одну тему. Цією темою є якраз релігія, теологія і все, що пов’язано з ними… У всіх моїх творах я ніколи не випускав з поля зору проблем релігії і теології, Вони завжди були головним предметом моїх думок і мого життя».
Причину походження релігії Фейєрбах вбачав в страху і залежності людини від природи та законів суспільного життя, в яких знаходиться людина. Релігія, за Фейєрбахом, породжується тими земними умовами, в яких знаходиться людина. «Релігія – це сон людського духа, але і уві сні людина знаходиться не на небі, а на землі», - писав він.
Релігійна людина, вчив філософ, вірою в Бога, в небесне царство компенсує недоліки свого земного реального життя. У бідних віруючих – багаті небесні родичі, покровителі. В релігійних уявах, писав філософ-атеїст, людина обожнює свої найкращі риси і устремління; переносить на небеса здійснення тих ідеалів, які вона не може досягти на землі.
 

6.5. Гносеологічні погляди Людвіга Фейєрбаха   

Теорія пізнання Фейєрбаха була органічно пов’язана з його онтологічними матеріалістичним поглядами (матерія завжди – первинна, свідомість – завжди вторинна) і якби розтлумачувала його матеріалізм. «Що стосується мене, тобто – суб’єктивно, то почуттєвий акт, сам по собі є чисто духовний, нематеріальний акт; але сам по собі, об’єктивно, ми маємо справу з предметом чи явищем матеріальним» (І, 231-214), - писав він. Вихідний пункт гносеології Фейєрбаха прямо випливає з його онтологічних матеріалістичних поглядів. «Споглядайте природу, споглядайте людину! Тут перед вашими очима ви маєте всі містерії філософії» (І, 129), - закликав він. 
Він, зрозуміла річ, визнавав, що думка якісно щось вище за закоснілу матерію, неживу природу, світ тварин чи психологію тварин. Проте сама свідомість людини приходить в світ, рухаючись тільки знизу – вверх. «Ідучи від відсутності мислення до розуму – це шлях життєвої мудрості… Не давати духу опори в природі і, навпаки, зводити природу до духу – це означає ставити не голову над брюхом, а брюхо над головою» (Лювиг Фейербах. Сущность христианства, §14). «В дійссності, де все відбувається природним шляхом, копія наслідує оригінал, образ слідує за річчю, думка – за предметом. Але ж не навпаки, як разом з богословами твердять філософи ідеалісти» (Там же, §24).
В теорії пізнання Фейєрбах твердо і безумовно стоїть на позиціях емпіризму і сенсуалізму, з ідеологами яких відкрито і неодноразово висловлював свою солідарність. «Цілком законно, - пише він, - емпіризм вбачає джерело наших ідей у відчуттях (Том І, стр. 190). «Перш за все, я утверджую чуттєве як безпосередньо достовірне в протилежність філософії, що відособлюється від відчуття» (там же, стр. 269 – 270). Він заявляє, що не хоче мати нічого спільного з тими філософами, які закривають чи виколюють собі очі, щоб було краще мислити. Фейєрбах вважає, що для пізнання дійсності у людини цілком досить відчуттів. «У людини якраз стільки відчуттів, скільки їх необхідно для сприйняття світу в його цілості і сукупності» (Том ІІ, стр. 633).
Звичайно, Фейєрбах дуже добре розумів, що відчуття дають людині лише вихідний, достовірний, добротний матеріал для пізнання істини, але сама істина не присутня у відчуттях безпосередньо. Якби істина приходила до людини виключно лише через його почуття, в такому випадку і тварини були б вченими фізиками. «Відчуттями читаємо ми книгу природи, але розуміємо її не відчуттями», неодноразово заявляє він (І, стор. 272).  Розуміння та істина відкриваються людині лише на рівні мислення і в процесі мислення: «Я виставляю відчуття як критерій, тобто ознаки і основи… Зрозуміло, що не тваринні, а людські відчуття; не відчуття для себе, не відчуття без голови, без розуму і без мислення, бо мислення вимагає навіть чистого зору» (І, стр. 270).
Свої гносеологічні положення він постійно ілюструю прикладами, їх витлумаченням. Приведемо один з них, на нашу думку вдалих прикладів фейєрбахівського філософствування на гносеологічну тему. «Сонце з точки зору астрономії є щось зовсім інше, аніж Сонце з точки зору почуттєвості. Одно – принаймні, нерухоме, друге рухається по небосхилу, одно – шар, друге – кружечок, одно – величезних розмірів, друге – порівняно малюсіньке. Якщо сприйняти таке протиставлення в сирому вигляді, то звідсіль слідує висновок, що відчуття дає нам лише видимість, а мислення, розум – істину; значить, почуттєвий предмет – тільки уявний предмет. Одначе, хоча  істинне Сонце – для мене, тобто суб’єктивно – предмет інтелекту, мислена сутність; все-таки саме по собі, об’єктивно –предмет матеріальний і незалежний від нашої свідомості. Мислене, духовне Сонце, сонце наших відчуттів і розуму не є  самостйноїним  об’єктом, не  кінцева самоціль. Воно лише засіб, лише  логічний terminus medium (середній термін) між показником нашого відчуття та істинним матеріальним Сонцем. Розум є висновок, проте логічні посилки і висновки на підставі їх мають почуттєвий характер. Справа розуму лише бути посередником між ними, зв’язувати, прикладати зв’язку до сутності, а не створювати сутність. «Почуттями ми читаємо книгу природи, але розуміємо її не відчуттями». Це сказано вірно, але розсудком ми не вкладаємо в природу який-небудь смисл вперше. Ми лише переводимо і витлумачуємо книгу природи; слова, які ми вичитуємо в ній – не пусті, довільні знаки. Так око показує нам сонце у відповідності з істиною нашого бачення предмету на такій великій віддалі. Але як ти з цього зробиш висновок, що сонце не більше, аніж ти його бачиш, то провина за це падає не на око, а на тебе самого, який ізолював це явище, не пов’язав його з іншими показниками твоїх відчуттів, що вчать тебе відрізняти між справжньою та показовою видимістю. Відчуття кажуть тобі все, але щоб зрозуміти їх, ти маєш пов’язувати показання різних відчуттів. Зв’язко читати євангеліє відчуттів – означає мислити» (Т.І, стр. 237 – 238)
В процесі пізнання, пише Фейєрбах, відчуття і розум людини органічно пов’язані між собою, діють синхронно, але кожен в своїй області, кожен по-своєму. «Я не можу бачити щось, якщо не зроблю його предметом своєї уваги, якщо не виокремлю його серед інших предметів, не зафіксує його для самого себе. Але подібно тому, як почуття без мислення нічого не варте, так і мислення, розум нічого не вартий без почуттів, бо лише почуття показують мені реальні, об’єктивні предмети та істоти…. Книга природи складається не з хаосу, так і сяк нагромаджених та розсипаних букв, яких в порядок приводить тільки розум. Ні, ми розрізнюємо і пов’язуємо речі за допомогою розуму, але лише не підставі, що до нас доносять почуття. Ми розділяємо те, що розділила природа; пов’язуємо те, що вже пов’язано в природі. Ми підпорядковуємо явища і речі природи один одному у відношеннях причини та наслідку, основи і похідної лише тому, що і речі та явища фактично, знаходяться сама в такому співвідношенні одне з другим» (Том І, стр. 272).
Як бачимо, Фейєрбах в питаннях гносеології був послідовним сенсуалістом. Не заперечуючи ролі розуму в пізнання, він все ж таки віддавав першість відчуттям. «Я мислю за допомогою відчуттів, - писав він, - головним чином зору, ґрунтуючи свою судження на матеріалах, що пізнаються нами за допомогою зовнішніх відчуттів; створюю не предмети від думки, а думки від предметів. Предметом же є лише те, що існує поза моєю головою» (Там ІІ, стор. 17 – 18).
 

7. Карл Маркс, марксизм, місце і сутність гносеології 

в їх філософській системі

7.1. Місце Карла Маркса в історії філософської думки

 
Філософія Карла Маркса – це, по-перше, найвищий рівень розвитку і завершення німецької класичної філософії, а звідсіль – вершина і кінець тої європейської філософії, яка була започаткована в античності. В особі Маркса і після Маркса європейська філософія розриває рамки своєї, так би мовити, європейськості і виходить на арену світової філософської думки. Будучи породженням специфіки античної філософії, філософія Маркса стала приналежністю філософії світової.

Філософія Маркса виявилась здатною органічно втілитися в традиції неєвропейської культури, розвиваючись в нових для неї умовах (в Індокитаї, на Близькому сході, серед тюркських народів, в Японії тощо) і в той же час залишатися сама собою. Для людства, яке розпочало жити глобально, найбільш пригідною філософією виявилась саме філософія, основи якої закладені Карлом Марксом. По аналогії можна сказати, що філософія марксизму являється тим, чим серед релігій світу є християнство. Це – по-перше.
По-друге, Маркс вивів філософію за рамки чистого теоретизування і органічно пов’язав її з потребами життя, з практикою. Метод викладу світоглядних думок Гегелем він називає «фехтувальним мистецтвом» (К. Маркс и Ф. Энгельс. Из ранних произведений. Млосква, 1956, стр. 12) і робить для себе висновок: «Філософи, - пише він в своїх «Тезах про Фейєрбаха», - лише різним чином пояснювала цей світ, а справа полягає в тому, щоб його перебудувати» (К. Маркс и Ф. Энгельс. Сочинения, т.42, стр. 266). Проблему перебудови світу Маркс згодом пов’яже з пролетаріатом, на долю якого історія поклала завдання революційного перетворення суспільного життя. А тому місію своєї філософії Маркс вбачав в тому, щоб вона підготовила і спонукала робітничий клас до революції. «Ідеї, - писав він, -  стають матеріальною силою, коли вони оволодівають масами». А тому для оволодіння масами потрібно зробити філософські ідеї доступними для цих мас. «Подібно тому, як філософія знаходить в пролетаріаті свою матеріальну зброю, так і пролетаріат знаходить в філософії свою духовну зброю» (Там же, том 1, стор.422). В силу цих вихідних методологічних причин філософія Карла Маркса одержала таку підтримку і таке поширення в масах, якого не знала і до цього часу не знає жодна філософія в світі. Марксизм, будучи філософією і залишаючись нею, в той же час став світоглядом знедолених мас. Видатний політичний діяч сучасної Росії Явлінський, що народився у Львові, зло і влучно назвав комунізм/марксизм педикульозом бідняків. А бідняки, які живуть на межі виживання, складають зараз 80 процентів населення земної кулі, що дорівнює понад 4-х мільярдів чоловік. Отже, у філософії марксизму/комунізму завжди було, є і  буде живильне середовище в масах.
Філософія Карла Маркса, в-третіх, продуктивно критична до всієї філософської історичної спадщини. Марксизм органічною складовою частиною свого світогляду зробив усі ті досягнення чужої філософської думки, які співпадали з його принципами, і піддав нищівній критиці, спихнув в болото небуття все те, що його принципам суперечило. В цьому плані Маркс – і особливо його послідовники – чинили і чинять за біблійним принципом ставлення Ісуса Христа до Свого Бога Отця: «Вся, єлика іметь Отєц, моя суть… і моя вся – твоя суть, і твоя – моя» (Євангеліє від Іоанна, 16:15; 17:10). З приводу цього В.І. Ленін з притаманною йому гіперболізацією і пієтетом до Маркса говорив: «Все те, що було створено людською думкою, Маркс опрацював, піддав критиці, перевірив на робітничому русі та зробив ті висновки, яких обмежені буржуазними рамками чи пов’язані буржуазними марновірствами люди зробити не змогли” (В.И. Ленин. Сочинения, т. 31. «Задачи союза молодёжи», стор. 262).
Філософія Карда Макса, в-четвертих, виявилася відкрита до новизни і критики самої себе. Марксизм чутко реагував і реагує на найновіші наукові досягнення, на нові і перемінливі віяння в соціально-політичному житті. Наукові концепції дарвінізму, космології, генетики, квантової фізики, кібернетики та всі інші , що виникали після появи марксизму, незмінно оголошувалися черговим підтвердженням вчення Карла Маркса. А політична кон’юнктура завжди домінувала в практичній діяльності марксистської партії. За чергової ломки букви марксизму Й.В. Сталін незмінно говорив: «Марксизм – не догма, а керівництво до дії». Таким чином, марксизм має можливість залишатися самим собою і в той же час сучасним, або, як то співалось: «Не расстанусь с комсомолом, буду вечно молодым».
Філософія Карла Маркса, нарешті – в-п'ятих, в історичних реаліях не завжди утримувалась на тих кардинальних «основоположеннях», що були закладені її засновником. Як то спостерігається в історії будь-якої філософської школи, направлення, філософія Карла Маркса теж не уникла догматизації, епігонства, вульгаризації, ревізіонізму, розколів і внутрішніх ворожнеч. Причому, всі ці відхилення в марксизмі стали появлятися ще за життя і активної творчої діяльності самого Карла Маркса, що дало йому підстави одного разу заявити: «Я – Маркс, але не марксист». Пізніше Енгельс, Каутський, Плеханов, Ленін називали не по уму правовірних марксистів «попами марксистської парафії».
 

7.2. Еволюція світоглядних і філософських поглядів Карла Маркса

Карл Маркс народився 5 травня 1818 році в Трірі в чистокровній єврейській сім’ї, на 8 день після народження був обрізаний і виховувався в дусі іудаїзму. Ланцюг поколінь Карла Маркса, як по лінії матері, так і по лінії батька, з незапам'ятних часів, аж до обох дідів включно, були рабинами. Рідний брат батька Карла Маркса одержав у спадщину посаду рабина і був ним до самої своєї смерті. Батько Карла Маркса, Гершель (Гершко) змушений був шукати собі іншу професію і став юристом. В 1816 році Маркс Гершко  приймає хрещення і стає лютеранином. Таким чином,  Маркс народився в іудейській сім'ї, але був охрещений в 6-річному віці, в 1824 році).
Карл Маркс з дитинства і до 18 років був віруючим, про що свідчить твір, який він написав га закінчення Трірської гімназії Молодий гімназист благочестиво тлумачить в ньому слова Христа: «Аз єсмь лоза, ви же – гроздія. Без менє нє можєтє творить нічесоже» (Євангеліє від Іоанна, 15:5). Філософський факультет Берлінського університету Карл Маркс закінчив переконаним гегельянцем. А потім під впливом «Сутності християнства» стає полум’яним послідовником Фейєрбаха і лише після цього приходить до висновку про необхідність викласти в письмовій формі свої філософські погляди. Повну філософську зрілість Карла Маркса слід віднести до його 30-річного віку – до часу написання разом з Енгельсом «Маніфесту комуністичної партії (1848).
 

7.3. Основоположні філософські твори марксизму

Окрім «Маніфесту комуністичної партії, філософські основи світогляду Карла Маркса викладені в його творах: «До критики гегелівської філософії права», «Німецька ідеологія». «До критики політичної економії» і, безумовно, в «Капіталі». Окремого філософського твору, в якому б викладалася  виключно сутність та система філософських поглядів, Маркс не написав, хоче декілька раз в письмовій формі заявляв про свої наміри викласти  це стисло, на 4 друкованих листах, - біля 100 сторінок машинописного тексту. Суть філософії Карла Маркса до певної міри в системі і повноті виклав Фрідріх Енгельс в своєму  творі «Анти Дюрінг» та в чернетках, що їх були опубліковано після його смерті під назвою «Діалектика природи». Філософські погляді Марса та його соратника Енгельса систематизували та пропагували їх найближчі  - за часом – послідовники: Поль і Лаура Лафарги, Франц Мерінг, Карл Каутський, Плеханов, Бернштейн, Троцький, Бухарін, Аксельрод, Деборін та інші марксисти. Найбільший вклад в осучаснення філософії марксизму і його системний виклад зробили Володимир Ілліч Ленін (1870 1924)  - в свої творах: «Матеріалізм та емпіріокритицизм», «Три джерела та три складові частини марксизму», «Про значення войовничого матеріалізму», опубліковані після смерті його конспекти під назвою «Філософські зошити» - та та Йосип Віссаріонович Сталін (1879 – 1953) - в творах: «Питання ленінізму», «Про діалектичний та історичний матеріалізм», «Економічні проблеми соціалізму в СРСР», «Марксизм і питання мовознавства». Згідно усталеній після Великої Жовтневої Соціалістичної революції в 1917 році комуністичній традиції до творів, що «далі розвивали» марксизм, відносилися, не маючи на те достатніх підстав, твори і виступи Генеральних Голів (Перших секретарів) центральних комітетів комуністичних партій різних країн: Мао Дзе Дуна («Стосовно практики»), Хрущова, Пальміро Тольяті. Моріса Тореза, Ернеста Тельмана і , навіть, Генерального Секретаря ЦК КПРС і Президент СРСР М.С. Горбачова, «марксистські» виступи якого в кінцевому підсумку призвели до руйнації СРСР та спаплюження марксизму.
 Проте всі перераховані твори та «творіння» слід вважати лише тими наріжними каменями, на основі яких добудовувалась вся струнка система філософії марксизму. Справжніми будівничими змісту і такої системи марксистської філософії  була ціла когорта виключно радянських вчених марксистів: академіків, докторів та професорів. Саме вони своєю, нерідко анонімною і під назвою «Постанов» Бюро (Президії) ЦК ВКП(б)/ЦК КПРС, партійних пленумів та з’їздів більшовицької/комуністичної партії, творили систему марксистської філософії. Ця система марксистської філософської думки одержала назву і увійшла в історія як філософія марксизму-ленінізму.
 

7.4. Основні риси і зміст марксистсько-ленінської філософії

А. На сьогодні марксистська філософія є найбільш досконалою, послідовною та внутрішнє гармонійною філософською системою світоглядних теоретичних знань. Забігаючи наперед В.І. Ленін писав: «Вчення Маркса всесильне тому, що воно вірне. Воно повне і струнке, даючи людям цілісний світогляд, який непримиренний до будь-яких марновірств, до любої реакції чи  захисту буржуазного пригноблення». В наявній марксистській літературі можна знайти відповідь з усіх проблем світогляду про природу, суспільство і людину. Подібної філософії ніколи не було в минулому, її поза марксизмом немає ї зараз. Це зовсім не означає, що все в сучасній поза марксистській філософії є помилковим. Як ми вже знаємо в попередніх лекцій курсу, що вихідні положення всякого світогляду та філософської системи, як правило, приймаються як дані і ніяким чином не можуть бути теоретично доведеними. Не можуть бути остаточно доведеними й вихідні та смисложиттєві положення марксизму. Знаємо так же, що історія та соціально-економічний з соціально-політичний устрій змінюється, розвивається, занепадає і чим вимагає нових відповідей, в тому числі і філософських відповідей. І відповіді дають окрім філософії марксизму також інші форми і види філософії. З цих причин марксизм в чомусь може помилитись, а немарксистська філософія вгадати відповідь. Проте марксистська філософія має такі задатки, що дозволяють їй успішно акумулювати не лише позитив минулих філософських систем, а й можливі досягнення майбутніх філософських систем. Але, повторимось іншими словами. Жодна з сучасних філософських шкіл і систем немає такого кріпкого практично і завершеного теоретично фундаменту як то є у марксистської філософії. Окрім всього іншого це зумовлено і тим, що на користь марксизму в умовах необмеженої соціально-політичної підтримки працювала величезна кількість дипломованих і талановитих філософів останнього, найбільш освіченого 20-го століття. Це той випадок, коли стосовно успіхів філософської школи доречно згадати відомий лозунг Сталіна і сучасних бізнесменів Японії:  «Кадри вирішують все!». Велике значення мала орієнтація, націленість, марксизму на науку, науково-технічний прогрес і соціальний розвиток. В цих умовах марксизм став «звичайним світоглядом, який може знайти собі підтвердження не в якійсь особливій науці наук, а в реальних науках» в реальному повсякденному житті (Фридрих Энгельс. Анти-Дюринг, стор. 130). 
Б. Головною складовою частиною  марксистської філософії є  філософія діалектичного матеріалізму, сутність якого полягає в тому, що «його підхід до явищ природи, його метод вивчення явищ природи, його метод пізнання є діалектичним, а його тлумачення явищ природи, його розуміння природи, його теорія – матеріалістичною, - писав Й.В. Сталін (Краткий курс истории ВКП(б), стор.99 – 100).
Як справедливо відзначав той же Сталін, Маркс і Енгельс «раціональне зерно для своєї діалектики взяли у Гегеля і пристосували її до своєї філософії, наддавши цій діалектиці «сучасний науковий вигляд (Там же, стор 100). А що стосується матеріалізму, то за словами того ж Сталіна, «Маркс і Енгельс взяли з матеріалізму Фейєрбаха його «основне зерно», розвинуло його далі в науково-філософську теорію матеріалізму» (Там же).
ВІсторичний матеріалізм зараз слід було б назвати марксистською соціологією, марксистським вченням про суспільство. Видатні автори марксистської філософії вважають, що історичний матеріалізм – це застосування принципів діалектичного матеріалізму для осягнення явищ суспільного життя. Процеси, що відбуваються в суспільстві, вони пояснюють причинами матеріальними і в той же час причини цих змін – діалектикою протиріч тих явищ, що існують в суспільному житті.
Г.  Марксизм свою філософію тісно пов’язав з практикою перебудови світу, - з революційними діями пролетаріату. Марксизм также увів практику в стяте святих філософії – в сферу гносеології. Домарксистські філософи щоб то не було намагались довести світоглядну істину шляхом «чистого мислення». Маркс відкинув такий підхід і заявив, що проблема істини – це питання не теоретичне, а практичне: «На практиці людина повинна довести істинність, тобто дійсність і могутність, поцейбічність свого мислення» (Тези про Фейєрбаха, стор. 1). Потім ця думка повторювалась і розвивалась на всі боки марксистами великими і малими.
Д. Партійність – одна з найсуттєвіших рис марксистської філософії; настільки суттєвих, що марксисти відкидали геть будь-яку можливість існування філософії безпартійної. Партійність філософії означає, що вона, філософія, завжди стоїть на точці зору того чи іншого соціального класу, виражає і захищає інтереси останнього. Марксизмом-ленінізмом всі ідеалісти і метафізики вважались такими, що стоять на боці реакційних класів, а матеріалісти і діалектики – на боці прогресивних революційних класів. А за часів існування марксизму всі немарксистські філософи гамузом: матеріалісти, ідеалісти, діалектики і метафізики оголошувалися реакціонерами, гальмом прогресу та іншими від’ємними характеристиками. І в цьому відношенні марксизм і по відношенню до минулого, і по відношенні до сучасного знаходились далеко і далеко від істини. 
Е. Марксистська філософія входить до складу більш широкого ідеологічного утворення, яке називається Марксизмом. В системі марксизму філософія утворює його теоретичне ядро, теоретичний фундамент. Окрім філософії, складовою частиною марксизму є його політекономія та вчення про комунізм. Між трьома частинами марксизму існує тісний, органічний зв’язок, і курси марксистської філософії, марксистської політекономії та марксистського вчення про комунізм ідентично розробляли ряд загальних проблем. Ті, хто стане читати або вивчати для себе марксизм, побачать, що ряд соціологічних, футурологічних, історіософських проблем, просто, повторюються в курсах марксистських: і філософії, і політекономії, і соціології.
 

7.5. Історична доля марксистської філософії

Як філософська та суспільно-політична течія марксизм існує вже понад півтора сотні років. За цей час йому випало на долю показати свою велич і проявити свої недоліки. Не слід думати, що розпадом Радянського Союзу наступив краї і марксизму. Автори підручника з філософії під редакцією І.Ф. Надольного справедливо зауважують, що зв’язок марксизму з побудовою соціалізму в СРСР та інших країнах «вимагає спеціального і неупередженого аналізу (Філософія. Підручник для вищих навчальних закладів України, стор. 109). Звичайно, марксизм не вичерпав своїх позитивних можливостей і його майбутнє як філософії багато в чому залежить від рівня і талановитості тих, хто ще прийде в його школу. У всякому разі на сьогодні можна впевнено сказати, що за своїм філософським змістом і за впливом на сучасне людство у марксизму й близько немає гідних суперників.

7.6. Гносеологія як зворотній бік головного питання філософії.

Для марксизму азбучною істиною стало положення про те, що головним питанням філософії єі питання про співвідношення буття і свідомості. Вихідною основою такого твердження є роздуми на цю тему Фрідріха Енгельса, який писав:

Велике головне питання всієї, особливо найновішої, філософії є питання про співвідношення буття і свідомості…
Філософи поділились на два великих табори і відповідності з тим, як вони відповідали на це питання. Ті, які стверджували, що дух
  Існує раніше природи, і які, отже, в кінцевому рахунку так чи інакше визнавали створення світу, а у філософів, наприклад, у Гегеля, створення світу нерідко набуває ще більш заплутаний і безглуздий вигляд, аніж в християнстві, - склали ідеалістичний табір. Ті ж, які основним початком вважали природу, пристали до різноманітних шкіл матеріалізму.
Первісно нічого іншого не означають висловлювання «ідеалізм» і «матеріалізм»., і лише в такому розумінні вони тут вживаються. Нижче ми побачимо, яка плутанина виходить и тих випадках, коли  їм надаються які-небудь інші значення.
Але питання про ставлення мислення до буття має ще й іншу сторону: як співставляються наші думки про оточуючий нас світ до самого цього світу? Чи в змозі наше мислення пізнавати дійсний світ, чи можемо ми в наших уявленнях і поняттях про дійсний світ скласти вірне відображення дійсності?
На філософські мові це питання називається питанням про тотожність мислення і буття. Величезна більшість філософів позитивно вирішує це питання. Так, наприклад, у Гегеля позитивна відповідь на це питання розуміється сама собою.
Ф.Энгельс. Людвиг Фейербах и конец классической
немецкой философии. (К.Маркс и Ф.Энгельс.
Соч., т.21 с. 283.
 

 Не будемо чіплятися до Енгельса за ототожнення буття з матерією, а мислення – з духом і Богом, а також за те, що проблема співвідношення духа і матерії є головною проблемою філософії. Врахуємо, що в 19 столітті ще не було такого чіткого формулювання і такого чіткого розуміння філософських категорій, які ми маємо сьогодні. Врахуємо также, що Енгельс в філософії був самоуком, а при написанні статті знаходився під сильним впливом Фейєрбаха, котрий зі своїх «принципових» міркувань ототожнював буття з природою (матерією). Але будемо пам’ятати, що  після Маркса наступний марксизм прийняв за абсолютну істину положення, що головним питанням філософії завжди є вирішення проблеми співвідношення: що первинне, а що вторинне в співвідношення буття і свідомості, духа і матерії. Якщо якийсь філософ минулого не займався проблемою, що первинне, а що вторинне, то марксистські «дослідники» знаходили у нього питання про первинне і вторинне і чітко розписували кожного по школах ідеалізму і матеріалізму.
Запам’ятаймо також, що майже століття після смерті Енгельса марксизм незмінно вважав, що проблеми пізнання (гносеології) є лише всього-на-всього “зворотним» (другим) боком основного питання філософії, тобто – отнології. Але в дійсності все було далеко і далеко не завжди так. Онтологія і Гносеологія – це відносно самостійні галузі філософських знань і філософських проблем.
 Спрощенню, огрубленню і вульгаризації проблем гносеології в марксизмі значною мірою сприяв Й.В. Сталін, котрий в своїй праці «Про діалектичний та історичний матеріалізм» писав:

в) На противагу ідеалізму, який оспорює можливість пізнання світу та його закономірностей, не вірить в достовірність наших знань, не визнає об’єктивної істини, і вважає світ повним «речей в собі», які ніколи не можуть біти пізнані наукою, - марксистський філософський матеріалізм виходить з того, що світ і його закономірності цілком пізнавані, що наші знання про закони природи, що перевірені досвідом, практикою, є достовірними знаннями,мають значення об’єктивних істин, що немає в світі непізнаваних речей, а є лише речі ще не пізнання, які будуть розкриті і пізнання силами науки і практики.
История Всесоюзной коммунистичекой
партии(большевиков). Краткий курс, с.108.

Слід сказати, що процитовані вище слова Сталіна знаходяться в явному протиріччі з духом і буквою Маркса і Енгельса, які не заперечували науково-пізнавального значення філософського ідеалізму. В процитованій вище думці Енгельса дається висока оцінка наукового значення діалектики Гегеля, а в самому творі Енгельса критикується матеріаліст Фейєрбах через заперечення цієї діалектики. Проте марксизм зумів звільнитися від тиску помилкових слвв Сталіна лише років через 15-20 років після смерті останнього. Слід сказати, що, спираючись на вихідні положення філософії Маркса, ігноруючи деякі помилкові висловлювання Енгельса, радянський марксизм за останні 15-20 років ХХ століття почав розробляти на вищому філософському і науковому рівні проблеми гносеології. В цьому плані особливо виділялися роботи В.А. Лекторського, Е.В. Ільєнкова, Рубінштейна, Спіркіна, Копніна, Степіна, Ойзермана, Ширкарука та інших.
Ми не будемо зараз переповідати зміст марксистської гносеології, оскільки вона всеоб’ємна. Відзначимо лише її головні особливості. Перш за все відзначимо, що вона через твори Маркса виходить з філософського матеріалізму Фейєрбаха і матеріалістично зрозумілої діалектики Гегеля, взяла у них, як образно сказав Сталін, раціональне зерно і викинула «лушпиння». У викладі змісту теорії враховуються труднощі домарксистської філософської думки, а читачам пропонується своє, марксистське, вирішення. Як уже відзначалось, марксизм в гносеологію увів практику. Це на відмінно зроблено ще Леніним. Далі. Марксистська гносеологія вирішує філософські проблеми із залученням наукових знань та їх самих останніх досягнень, особливо в галузі біології, фізіології, психології, кібернетики, антропології, еволюційного вчення, соціології тощо. Все дає можливість вирішувати окремі гносеологічні проблеми на рівні конкретно-наукових знань. Слід також відзначити, що в монотонному колись звучанні табору марксистів в останні дні появилась різноголосиця в деяких аспектах вирішення гносеологічних проблем и навіть нетерпимий раніше фідеїзм, загравання з богослов’ям. Можливо останнє вже не слід вважати варіантом марксистського філософствування. Нижче, при викладі нашого розуміння філософських проблем, ми будемо згадувати і використовувати окремі досягнення марксистської гносеології.
Студентам пропонується уважно прочитати статтю «Теория познания» в «Большой Советсткой Энциклопедии». В статті викладено короткий зміст  марксистської теорії пізнання. Вона написана      ведучим спеціалістом з проблем марксистської теорії пізнання,  доктором філософських наук, завідуючим відділом Інституту філософії Академії наук Росії, професором В.А. Лекторським. Про достоїнства і недоліки марксистської теорії пізнання ми будемо говорити в наступних лекціях та на семінарах. А зараз, читаючи статтю, зверніть увагу на те, що марксистські філософі ділять всі  філософські теорії пізнання  на теорії ідеалістичні і теорії матеріалістичні, що невірно як історично, так і за змістом. Далі. Всі немарксистські теорії пізнання відкидаються з порогу, в них марксисти не знаходять нічого позитивного для себе. І. нарешті, марксисти вважають, що марксизм вже вирішив всі проблеми гносеології, як і проблеми всіх інших суспільних і філософських наук повністю та остаточно. Втім, читайте марксистську статтю про гносеологію самі.

Теория познания
Теория познания, гносеология, эпистемология, раздел философии, в котором изучаются проблемы природы познания и его возможностей, отношения знания к реальности, исследуются всеобщие предпосылки познания, выявляются условия его достоверности и истинности. В отличие от психологии, физиологии высшей нервной деятельности и других наук, Т. п. как философская дисциплина анализирует не индивидуальные, функционирующие в психике механизмы, позволяющие тому или иному субъекту прийти к определённому познавательному результату, а всеобщие основания, дающие возможность рассматривать этот результат как знание, выражающее реальное, истинное положение вещей. Два основных направления в Т. п. — материализм и идеализм.
История Т. п. В античности центральной в Т. п. выступала проблема отношения знания и мнения, истины и заблуждения. При этом знание понималось в единстве с его предметом: для идеалиста Платона предметом познания является мир идей, для древнегреческих материалистов — природа. Античная философия исходила из того, что знание есть своеобразная копия предмета; эта предпосылка принималась как нечто совершенно естественное и даже особенно не обсуждалась. Главный интерес дискуссии состоял в выяснении того процесса, посредством которого предмет переводится в состояние знания. Тезис о единстве знания и предмета специфически сочетался с непониманием активности субъекта в процессе познания: истинный объект может быть только “дан” познающему; все продукты его творчества, его субъективной познавательной деятельности — лишь неистинное мнение.
Крупный шаг в развитии Т. п. был сделан европейской философией 17—18 вв., главными для которой стали проблемы связи “я” и внешнего мира, внешнего и внутреннего опыта. Т. п. выступала не только как анализ философско-метафизического знания, но и как критическое исследование научного знания. В этот период проблематика Т. п. занимала центральное место в философии, будучи исходной при построении философских систем (а иногда и совпадая с этими системами). Ставилась задача отыскания абсолютно достоверного знания, которое было бы исходным пунктом и вместе с тем предельным основанием всей остальной совокупности знаний, позволяющим дать оценку этих знаний по степени их истинности.
Выбор разных путей решения этой задачи обусловил появление рационализма и эмпиризма. Ориентация на механико-математическое естествознание того времени, попытка применить методы науки непосредственно к решению философских вопросов определяли понимание рационализмом врождённых идей (из которых якобы и может быть выведено всё остальное знание) по аналогии с геометрическими аксиомами. Эмпиризм пришёл к уподоблению данных чувственности (как элементарных единиц знания) своеобразным “атомам”, взаимодействие которых порождает все остальные познавательные образования. Взаимоотношение чувственности и разума, эмпирического и рационального исследовалось Т. п. не только как проблема происхождения знания, а прежде всего как проблема логического обоснования системы знания. В этой связи философия 17—18 вв. анализировала проблемы взаимоотношения субъекта и материальной субстанции, “я” и внешнего мира (и производные от них проблемы внешнего и внутреннего опыта, первичных и вторичных качеств), возникшие как следствие осуществленного Р. Декартом выделения субъекта (субъективного) как чего-то резко отличного от материальной субстанции и логически противоположного ей. Материалистический эмпиризм, выступая против превращения идеалистами-рационалистами мышления в самостоятельную субстанцию, в “рациональную вещь”, остро критиковал декартовское учение о врождённых идеях. Признавая сам факт существования “я” как феномена психической жизни, непосредственно переживаемого познающим субъектом, эмпиризм безуспешно пытался объяснить происхождение и функционирование внутреннего опыта — проблему, неразрешимую в рамках метафизической формы материализма того времени. Слабости метафизического материализма были использованы субъективным идеализмом (Дж. Беркли, Д. Юм). который спекулировал прежде всего на проблематике Т. п.
В немецкой классической философии проблемы Т. п. связывались с исследованием исторического развития форм практической и познавательной деятельности. В философской системе И. Канта впервые предпринимается попытка построить такую Т. п.. которая была бы совершенно независима от всяких допущений о реальности — как онтологических, так и психологических. Кант постулировал зависимость реальности от самого познания: объект и субъект познания существуют лишь как форма протекания познавательной деятельности. По Канту, предметность, объективация содержаний знания — форма деятельности субъекта (который не существует вне познаваемых им предметов); с др. стороны, объект существует, согласно Канту, как таковой лишь в формах деятельности субъекта. “Вещь в себе”, то есть реальность, существующая вне всякого отношения к познающему субъекту, даётся последнему лишь в формах объектов, являющихся по существу продуктами собственного творчества субъекта. Установка Канта на создание “чистой” Т. п.. независимой от онтологических предпосылок, была реализована им лишь частично. Доведение до конца “чистого гносеологизма” принадлежит уже неокантианству, отвергнувшему не только “вещь в себе”, но и самого субъекта, осуществляющего познание.
После Канта немецкая классическая философия стремилась преодолеть разрыв гносеологической и онтологической проблематики. Наиболее полно в домарксистской философии эта задача решалась Г. Гегелем. Утверждая диалектическую взаимозависимость субъекта и объекта, Гегель показал несостоятельность их метафизического противопоставления. По Гегелю, субъект и объект по существу тождественны друг другу, так как в основе действительности лежит саморазвитие абсолютного духа, который является абсолютным субъектом, имеющим в качестве объекта самого себя. Отсюда проистекает принцип совпадения диалектики, логики и Т. п. сформулированный Гегелем на объективно-идеалистической основе.
Анализ проблем Т. п. в буржуазной философии 20 в. характеризуется следующими особенностями. Впервые в истории Т. п. идеалистический эмпиризм (махизм, неореализм)сочетается с онтологизмом, то есть с определёнными допущениями о реальности и её свойствах. Фундаментальное для эмпиризма понятие элементарных данных чувственности истолковывается как относящееся не к субъективным психическим переживаниям субъекта, а к некоторым объективно (то есть независимо от индивидуального сознания) существующим чувственным сущностям (“нейтральные” элементы мира Э. Маха, “чувственные данные” неореалистов, “сенсибилии” Б. Рассела и т. д.). Т. п. такого типа сочетают в себе черты как субъективного, так и объективного идеализма. Другая особенность современной западной философии состоит в появлении направлений (логический позитивизм, неопозитивизм, аналитическая философия), которые отрицают осмысленность Т. п. (как и всей классической философии). С точки зрения логического позитивизма, идеалом осмысленности является научное знание; все предложения науки можно разделить либо на синтетические (высказывания эмпирических наук), либо на аналитические (истины логики, математики); классические философские проблемы не имеют смысла, ибо предполагаемые этими проблемами возможные ответы не могут быть отнесены ни к эмпирически-синтетическим, ни к аналитическим высказываниям. Проблемы Т. п. (отношение субъекта к объекту. природа реальности и др.) носят, согласно логическому позитивизму, характер типичных псевдопроблем. Экзистенциализм, в противоположность неопозитивизму, критикует Т. п. (и всю классическую философскую “метафизику”) за близость к правилам, которые приняты для формулирования вопросов в науке или в обыденном языке.
Т. п. марксистско-ленинской философии. Отвергая все формы гносеологического идеализма, марксистско-ленинская Т. п. исходит из последовательно материалистического решения основного вопроса философии, то есть рассматривает познаваемый материальный мир, объективную реальность как существующую вне и независимо от сознания. Из принципиального тезиса о материальной обусловленности познания следует, что процесс познания осуществляется не неким оторванным от человека “чистым” сознанием или самосознанием, а реальным человеком посредством его сознания. Диалектический материализм исходит из положения о том, что мир познаваем, и решительно отвергает утверждение о его непознаваемости, то есть агностицизм.
Будучи последовательно материалистической, марксистско-ленинская Т. п. не есть, однако, простое продолжение сложившейся в домарксистской философии материалистической линии в решении проблем гносеологии (см. Материализм). В системе философии марксизма-ленинизма Т. п. существенно преобразуется и по структуре, и по содержанию своих проблем, и по характеру связи как с другими разделами философии и социальной теории, так и с проблемами реальной жизни.
Основная особенность диалектико-материалистической Т. п. определяется тем, что её развитие осуществляется на основе материалистически истолковываемого тезиса о единстве диалектики, логики и Т. п. (см. Диалектическая логика). “Диалектика и есть теория познания (Гегеля и) марксизма...” (Ленин В. И.. Полн. собр. соч., 5 изд., т. 29, с. 321). Это означает, что в системе марксистско-ленинской философии не существует ни “чистой онтологии”, ни “чистой гносеологии”; во всякой крупной философской проблеме диалектический материализм рассматривает онтологический и гносеологический аспекты в их единстве. Примеры такого принципиально нового подхода даёт работа Ленина “Материализм и эмпириокритицизм”, в которой содержится теоретико-познавательное истолкование ряда категорий, являющихся, с точки зрения метафизической философии, “чисто онтологическими”, — материи, движения, пространства и времени, причинности и др. Вместе с тем при решении любой проблемы Т. п. марксизм-ленинизм исходит из определённых представлений о структуре объективной реальности, о месте познавательного процесса в системе действительности.
Диалектический материализм не только снимает противопоставление Т. п. и онтологии, но кладет конец характерному для немарксистской философии отрыву проблем Т. п. от проблем социального бытия. Сущность и природа познания носят социальный характер и, следовательно, не могут быть поняты в изоляции от предметно-практической деятельности, которая есть подлинная сущность человека. Поэтому субъект познания производен от субъекта практики; познающий субъект — это не изолированный от др. людей индивид (так называемый “гносеологический робинзон” метафизической философии), а человек, включенный в социальную жизнь, использующий общественно выработанные формы познавательной деятельности — как материальные (орудия труда, инструменты, приборы и т. д.) так и идеальные (язык, категории логики и т. п.).
Исходные знания о мире даны человеку в чувств. познании — ощущениях, восприятиях, представлениях. Марксистская Т. п. противостоит идеалистическому и метафизически истолкованному сенсуализму, она подчёркивает несводимость рационального познания (мышления, понятия) к простому суммированию или механическому преобразованию данных органов чувств. Результаты мыслит. деятельности не только дают новое знание, непосредственно не содержащееся в данных чувственности, но и активно влияют на структуру и содержание чувств. познания. Поэтому те эмпирические данные, с которыми имеет дело наука, образуются в результате использования теоретических положений для описания содержания чувственного опыта и предполагают ряд теоретических идеализаций. Наряду с этим чувственный опыт, выступающий в качестве исходной основы познавательного процесса, понимается не как пассивное запечатление воздействия предметов внешнего мира, а как момент активной практической, чувственно-предметной деятельности.
Теоретическое мышление руководствуется при воспроизведении объекта познания методом восхождения от абстрактного к конкретному, с которым неразрывно связаны принципы единства логического и исторического, анализа и синтеза (см. Метод, Методология). Формами отражения объективной действительности в познании являются категории и законы материалистической диалектики, выступающие также и как методология. принципы научно-теоретической деятельности. Общая схема процесса познания выражена в положении Ленина: “От живого созерцания к абстрактному мышлению и от него к практике” (там же, с. 152—53).
Характер и уровень развития материальной практики, то есть деятельности по преобразованию природной и социальной реальности, определяет и горизонт познания для любых конкретных условий истории. В классово-антагонистическом обществе характер практики того или иного класса существенно определяет возможности объективно-истинного познания для его представителей. Революционное преобразование общества, осуществляемое рабочим классом, не только обеспечивает всемирно-исторический прогресс человечества, но и непосредственно служит прогрессу познания.
Познавательный процесс рассматривается в марксистско-ленинской Т. п. не только и не столько в той форме, в какой он осуществляется в голове индивида, сколько в форме социально-исторического процесса развития знания. Т. п., подчёркивал Ленин, “... должна рассматривать свой предмет... исторически, изучая и обобщая происхождение и развитие познания, переход от незнания к познанию” (там же, т. 26, с. 55). Познание мира отдельным человеком опосредовано всемирно-историческим процессом развития знания. Для домарксистской и немарксистской Т. п. характерно сведение проблемы обоснования знания к поиску некоей абсолютно неизменной, внеисторической предельной основы всякого знания, позволяющей осуществлять внеисторическую оценку продуктов познавательной деятельности. Марксистско-ленинская Т. п. последовательно проводя диалектико-материалистический принцип историзма в анализе знания, подчёркивает конкретноисторический характер оснований знания, изменение логической структуры систем знания (и прежде всего научных теорий) в процессе развития человеческого познания, которое происходит в определённой связи с изменением социальных и культурных институтов. Вместе с тем диалектический материализм решительно выступает против какого бы то ни было гносеологического релятивизма, развивая учение о диалектике абсолютной и относительной истины и подчёркивая наличие в человеческих знаниях объективной истины, то есть такого содержания, которое не зависит ни от человека, ни от человечества. Этапы познания — это ступени на пути всё более точного и всестороннего воспроизведения в знании объективного положения дел. Общественно-историческая практика выступает не только как основа и цель познания, но и как критерий истины.
Краеугольный камень материалистической Т. п. — принцип отражения. Диалектико-материалистическая теория отражения, основы которой заложены К. Марксом и Ф. Энгельсом и разработка которой была поднята на новую ступень В. И. Лениным, лежит в фундаменте всей марксистско-ленинской философии. В системе диалектического материализма нет абсолютного совпадения Т. п. и теории отражения. Последняя имеет дело не только с анализом познания и знания, но и с исследованием тех форм отражения, которые существуют на допознавательном уровне, в частности в неживой природе. Марксистсколенинская теория отражения существенным образом отличается от теории отражения домарксистского метафизического материализма, носившей созерцательный характер. Диалектический материализм показывает, что специфически человеческое отражение осуществляется в неразрывной связи и на основе активной практической преобразовательной деятельности. Поэтому и сам познавательный процесс протекает не в форме пассивного созерцания некоторых вовне данных объектов, а в виде ряда организованных в систему идеальных действий, операций, формирующих определённые “идеальные объекты”, которые и служат средствами для познавательного освоения, отражения объективного мира. Процесс отражения, таким образом, понимается в неразрывной связи с процессом материального и идеального творчества.
История Т. п. доказывает, что эта область философии в большей степени, чем другие, связана с наукой, выступая в ряде случаев как критический анализ и истолкование (не всегда, конечно, адекватное) научных данных. Так, Т. п. Канта в значительной степени есть попытка философского осмысления ньютоновской механики; логический позитивизм пытался выдать себя за концепцию, формулирующую познавательные процедуры, которые характеризуют современную науку. Однако Т. п. не тождественна некоей метанауке. Она сложилась как сфера философского знания задолго до появления современной науки; к тому же не всякое метанаучное исследование носит гносеологический характер. Как анализ логической структуры той или иной конкретной научной теории (например, метаматематика, металогика и т. д.). так и изучение с помощью аппарата современной формальной логики связей между элементами языка целых классов научных теорий (так называемый логический анализ языка науки, см. Логика науки)сами по себе не являются гносеологическими исследованиями. Теоретико-познавательное истолкование науки начинается там, где теоретические конструкции интерпретируются с точки зрения их соответствия реальности, истинности, возможности приписать статус существования тем или иным используемым в теории абстрактным объектам, возможности оценить как аналитические или синтетические те или иные высказывания данной научной области. Такое исследование связано с анализом содержания эмпирических данных, подтверждающих теорию, с точки зрения их обоснованности, наличия в них достоверного и проблематического знания. Гносеологическая интерпретация конкретных научных теорий выступает, с одной стороны, как приложение некоторых общих принципов Т. п. к анализу специальных случаев, с другой — как своеобразная ассимиляция новых научных результатов для уточнения, а иногда и пересмотра некоторых общих гносеологических постулатов. Например, революция в физике на рубеже 19—20 вв. продемонстрировала полную несостоятельность Т. п. созерцательного, метафизического материализма; Т. п. махизма и логического позитивизма пришла в очевидное противоречие с развитием современной науки. Ленин, проанализировав развитие естествознания в начале 20 в.. творчески разработал основные принципы диалектико-материалистической Т. п. Гносеологическая ассимиляция новых научных данных не имеет ничего общего с простым “индуктивным обобщением”: развитие науки может потребовать новой гносеологической интерпретации её результатов, которая приводит к необходимости обратиться прежде всего к классической проблематике Т. п.
Во 2-й половине 20 в. больше, чем когда-либо раньше, стала ясна несостоятельность идеалистических претензий (наиболее выраженных неокантианцами) на истолкование Т. п. как особой, специальной научной дисциплины, не имеющей ничего общего с “метафизикой”. Т. п. была и остаётся особой сферой философского знания, которая в силу этого не может быть оторвана от решения основных мировоззренческих проблем.
  Литература:
Маркс К.. Экономико-философские рукописи 1844 г., в кн.: Маркс К. и Энгельс Ф.. Из ранних произведений, М.. 1955; его же, Тезисы о Фейербахе. Маркс К. и Энгельс Ф.. Соч., 2 изд., т. 3; Энгельс Ф., Анти-Дюринг, там же, т. 20; его же, Диалектика природы, там же; Ленин В. И.. Материализм и эмпириокритицизм, Полн. собр. соч., 5 изд., т. 18; его же, Философские тетради, там же, т. 29; Платон, Теэтет. Соч., т. 2, М.. 1970; Декарт Р., Рассуждение о методе. Метафизические размышления, в кн.: Избр. произв., М., 1950; Локк Д., Опыт о человеческом разуме, в кн.: Избр. философские произведения, т. 1, М., 1960; Беркли Д.. Трактат о началах человеческого знания, СПБ. 1905; Юм Д., Исследование человеческого разума, Соч., т. 1, М.. 1965; Кант И.. Критика чистого разума, Соч., т. 3, М.. 1964; Гегель Г., Феноменология духа, Соч., т. 4, М.. 1959; его же, Наука логики, т. 1—3, М.. 1970—72; Лекторский В. А., Проблема субъекта и объекта в классической и современной буржуазной философии, М., 1965; Хилл Т. И.. Современные теории познания, пер. с англ., М.. 1965; Современные проблемы теории познания диалектического материализма, т. 2, М.. 1970; Ленинская теория отражения и современная наука, т. 1—3, София, 1973; Копнин П. В., Гносеологические и логические основы науки, М.. 1974. См. также лит. при ст. Диалектический материализм.
  В. А. Лекторский.
Большая Советская Энциклопедия

7.8. Кінець європейської класичної філософії

В образі німецької класичної філософії європейська філософія закінчила свій розвиток на тих основах, що були закладені ще античною філософією. Вона вичерпала свої внутрішні можливості. Це,  по-перше. А по-друге, вона зіткнулась з таким рівнем розвитку науки, ідеології та культури, принципів якої не припускала собі наука, ідеологія та культура античності. І, нарешті, в-третіх,
Всі парадигми духовного життя Європи другої половини 19 століття набули загальнолюдських рис. Дослідники історії філософської думки зазначають, що з кінця 19 століття філософія вступила в смугу кризи свого розвитку. Якщо це так, то зі свого боку, скажемо, що це настала криза зросту і переходу європейської філософії в нову якість. Правда, ця якість вступила в діалектичний конфлікт з тими параметрами філософії, що існували до цього часу. Відомі українські філософи І.В.Бичко, В.Г. Табачківський та інші про це пишуть так: «В цих умовах формується нова філософська парадигма з новими акцентами філософствування. Традиційно просвітницькому об’єктивізму (тепер – Є.Д.) протиставляється суб’єктивізм, раціоналізму – ірраціоналізм, фаталістично окрашеному детермінізму – волюнтаристський лібертизм, механічній унітарності буття – «вітальний» універсум, «життєвий порив», « «підсвідоме прагнення», активні «вибухи» волі (Філософія. Курс лекцій: Навчальний посібник / Бичко І.В., Табачківський В.Г. та інші. 2-е видання. К.: Либідь, 1994, 1994. - 576 с.).
В нашу задачу зараз не входить давати аналіз або хоча б опис цієї кризи переорієнтації європейської філософської думки. Ми будемо про це говорити побіжно при розгляді окремих тем з проблем філософських знань. Але в завершення теми оглядово скажемо.
Після завершення періоду німецької класичної філософії наступив період посткласичної (після класичної) філософії. Самі філософи, як такі, нікуди не ділися. Вони не лише є, а їх кількість і рівень начитаності та рефлексії над філософськими проблеми значно підвищився. З середини 19 століття філософи вже не підіймають проблем викладу нової повної і завершеної системи філософських знань.  Вони обмежують свою творчість, з одного боку, витлумаченням своїх великих попередників та пристосуванням їх думок до сучасних умов, а з другого - копаються в якійсь одній проблемі, яку видають за повну філософську систему. В першому відпадку це стосуються в першу чергу чисельних шкіл кантіанства та гегельянства, які нічого принципово нового не можуть сказати і обмежуються, як сказано вище, пристосування окремих думок своїх великих попередників до світоглядних потреб сьогодення. Виникає мода на песимізм, розпач, знущання над самою філософією. Так, філософ екзистенціаліст, лауреат Нобелівської премії, французьких письменник і філософ Альберт Кам’ю (Albert Camus, 1913-1960) писав: «В світі немає остаточного і останнього смислу… Ми закинуті в цей світ, і цю історію, ми обмежені і смертні. На питання про мету нашого існування, про смисл всього існуючого наука не дає якої б то не було відповіді. Не дала його і вся історія філософської думки. Запропоновані нею відповіді не є раціональними доказами, але лише актами віри». Іще: «Щонайважливіші істини відносно самої себе людина відкриває не шляхом наукового пізнання чи філософських спекуляцій, але лише за допомогою почуттів, які немов би зсередини  висвітлюють його існування, буття-в-світі».
 
 


[1] Маються на увазі слова Гегеля про те, що «філософія засобами руху абстрактних категорій показує нам необхідність становлення дійсності».
[2] Ф.Энгельс. Положение в Германии. К. Маркс и Ф. Энгельс. Сочинения, том.2, стр. 561-562.
[3] К.Маркс. К критике гегелевской философии права. К. Маркс и Ф. Энгелдьс.
                                               Сочинения, том 1, стр.419.
 
[4] Асетрторичний – термін логічного значення, стосується фактичних тверджень: того, що є, що сталося, але яке не має в собі логічної необхідності.
[5] В часи Канта (і зараз в Західній Європі) метафізикою називається філософія в цілому.
[6] Альберт Швейцер. Культура та етика. Частин І, розділ 3.
[7] Primus inter pares – такий титул, першим серед архїиєреїв, присвоєно папі римському
[8] Згідно міфам стародавньої Греці бог, а можливо – лише дух,  Протей відзначався тим, що постійно змінював свій вираз та кольори.

Посмотреть и оставить отзывы (2)


Последние публикации на сопряженные темы

  • FAQ по СССР
  • Кто и за что клевещет на Сталина и СССР?
  • Как построить богатую страну с честной и народной властью? Или зачем нужен научный атеизм?
  • Достижения атеистического СССР
  • Несовместимость морали науки и религии или почему Россия не может догнать Америку

    Пришествий на страницу: 36

  • 
    ПРОЕКТЫ

    Рождественские новогодние чтения


    !!Атеизм детям!!


    Атеистические рисунки


    Поддержи свою веру!


    Библейская правда


    Страница Иисуса


    Танцующий Иисус


    Анекдоты


    Карты конфессий


    Манифест атеизма


    Святые отцы


    Faq по атеизму

    Faq по СССР


    Новый русский атеизм


    Делитесь и размножайте:




    
    Copyright©1998-2015 Атеистический сайт. Материалы разрешены к свободному копированию и распространению.